«Ні» навколишнім негараздам!
Тиждень, що минає, позначений відзначенням свята Воскресіння Христового. Цього року збіглося в часі святкування цього свята у всіх християнських конфесіях. Сповнені відчуттям великої радості, наші читачі намагалися не помічати навколишніх негараздів або боротися з ними — посмішками, впевненістю у своїй правоті або занурюючись в улюблену справу. Детальніше — у нашій щотижневій рубриці «Що хорошого? Що поганого?».
Євгенія СОХАЦЬКА, професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Огієнка:
— Цей тиждень пройшов під світлим знаком Христового воскресіння. До хороших подій можу віднести участь у роботі комітету по присудженню премії імені Івана Огієнка, яка мене потішила й принесла море задоволення. Ця інституція — дочірнє породження товариства Івана Огієнка — дає змогу привернути увагу громадськості до величної постаті української духовності. Були відзначені достойні науковці, літератори, громадські діячі, мистецтвознавці. Серед них ректор Полтавського національного педагогічного університету Микола Степаненко, науковець з Києва Володимир Погребенник, кам’янецький художник Борис Негода та інші. З прикрих моментів вразило мене те, що наш іменитий земляк, родич Івана Огієнка Сергій Бубка, про якого писала газета «День» і до якого я зверталася з відкритим листом, минулого тижня був у Хмельницькому на засіданні обласного олімпійського комітету, за 100 км від Кам’янця-Подільського, і не зателефонував, не дав про себе знати, не запросив на зустріч. Я прикро вражена. Ми зробили все, щоб привернути його увагу до огієнківської сім’ї, а він поки що не реагує. Не надихає також політична обстановка в Україні, кадрові призначення, які «будоражать» суспільство. Але я оптимістка і сповнена надії на те, що прийшла весна і наших сил прибуде.
Тіна ПЕРЕСУНЬКО, заступник директора інформаційної агенції культурних індустрій «ПРО»:
— Серед хороших подій минулого тижня не можна оминути прекрасне Великоднє свято, яке приходить раз на рік і кожна людина по-своєму його переживає. Мене цього року запросили провести службу Божу в церковному співі на Подолі в церкві Миколи Притиска. Співаючи, я з’єдналася зі своєю душею, а це найголовніше. Продовжуючи в хронологічній послідовності, наступну подію я відношу до негативних за цей тиждень. Якраз після такого прекрасного Великоднього свята я поїхала на Черкащину. Їхала дві години «Столичним експресом» Київ—Дніпропетровськ. У них є традиція розважати пасажирів демонстрацією фільмів. Чомусь ніхто не продумав, що о 7 годині ранку, після Великодньої служби варто показувати або щось духовніше, або не показувати взагалі нічого. Зазвичай, вони демонструють радянську класику, але цього разу була трансляція класичного московського серіалу з усіма характерними стереотипами поведінки, нормами спілкування. Але це не є притаманним українській душі, а особливо душі, яка пережила єднання з собою, з духом Божественним під час Великодніх свят. Це питання я вирішила. Звернулася до начальника потягу, мене пересадили в «перший клас», де я мала можливість бути в своєму середовищі. І на такому маленькому прикладі зі свого життя я переконалася, що ми маємо кожного дня відстоювати своє громадянське право на свободу вибору, на свободу слова, свободу інформації. Коли ти це робиш, то обов’язково виграєш. Наступну подію я теж відношу до позитивних. Днями в Києві відкрився дуже хороший культурний центр. Приємно, коли відкриваються культурно-просвітницькі центри, але прикро, коли ці центри приурочені до просвітництва, яке не є в інтересах Української держави. На жаль, я побачила там такі буклети, які розповсюджуються для іноземців і називаються «Russian in Kiev». Там наводиться статистика, що Київ — це російськомовне місто, де проживає 80% російськомовного населення, відповідно вся інфраструктура, індустрія розваг, дозвілля, інформаційний простір — все російськомовне. І внаслідок цієї статистики іноземцям пропонується зануритись в російську ауру столиці України. Прикро, бо ми, звичайно, можемо фіксувати цей недолік української столиці, але пропагувати, поширювати це у світі й заробляти на цьому кошти — це, на мою думку, аморальний крок.
