Нове життя театру корифеїв
Тридцяті «Вересневі самоцвіти», відкриття яких традиційно відбулося на території Заповідника-музею Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) «Хутір Надія», стали справжньою подією в культурному житті Кіровоградщини. Так вже склалося, що на межі століть людству, щоб просуватися далі, властиво підбивати підсумки попередньо пройденого шляху. Цей процес відбувається в різних сферах людського буття, зокрема в культурі і мистецтві. Щоб усвідомити стан і місце театру сьогодні, доречно звернутися до його витоків. Невгамовний автор-затійник відомого киянам «Мистецького березілля» Сергій Проскурня навесні цього року запропонував нам згадати вічний театр усіх континентів світу у його первинних, ритуальних, ігрових, архаїчних формах, і таким чином виявити сакральний зміст різних світових культур.
Що ж до культури рідної, національної, то тут, як це не дивно, справа виявилась трохи складнішою. Відомо, що український театр у силу історичних умов і обставин, у силу багатовікової державної залежності і несамостійності розвивався досить трагічно, насправді зробившись майже колоніальною культурою, якій дозволялось культивувати лише декотрі ритуальні традиції, пов’язані хіба що з етнографічною специфікою. У той же час європейський театр на початку ХХ сторіччя, накопичивши достатню естетичну базу, закінчує певний етап розвитку театральної теорії і практики, коли вже остаточно сформовані естетичні принципи практичного втілення драми як літературного роду. Були вироблені методи режисерського аналізу драматургії, постановчі принципи, відкриті закони акторського існування на сцені, отже, була створена методологія роботи з драмою. На практиці ж народжувалися живі театральні шедеври, які зворушували тогочасного глядача.
Думаю, що театр корифеїв повністю вписався в цю систему координат, у якій зробити щось більше було вже просто неможливо. Але вже в цей час закладалися основи нового шляху розвитку театру, який по-справжньому розпочав осмислювати себе і в теорії, і на практиці паралельно з традиційним реалістичним театром. Однією з головних осіб у створенні нового авангардного театру ХХ ст. був великий український режисер Олександр Степанович Курбас. На практиці створеного ним мистецького об’єднання «Березіль» він довів естетичні принципи поліфонічного театру ХХ ст.
Відомо, що і самого Курбаса, і створений ним театральний напрямок було знищено і на деякий час викреслено з історії вітчизняної культури. Разом з тим мистецтво театру корифеїв було канонізоване і заідеологізоване. І сьогодні вже виникла інша проблема. Щоб просуватися далі, щоб зрозуміти справжню первісну естетику цього театру, треба відкинути усталені уявлення про нього, очистити корифеїв від нашарування консерватизму та заідеологізованості. А для цього, як відомо, треба доторкнутися до чистого першоджерела, до тієї святої землі, що цей театр народила. Саме з цією метою театральна еліта України в останній тиждень вересня здійснила паломництво до Кіровограда.
Під час перебування в Кіровограді мені багато разів спадало на думку, що саме тут, на батьківщині, театр корифеїв у його первинному вигляді найбільш забуто. Звичайно, формально про нього завжди пам’ятали. З 1970 року з нагоди святкування 125-ї річниці від дня народження І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого) згори навіть було започатковано щорічне свято «Вересневі самоцвіти». Але з роками воно ставало все більш формальним. Виступи одних і тих самих колективів, одні й ті самі обличчя учасників конференцій, традиційні теми доповідей тощо. Може, так воно було б і надалі, якби Сергій Проскурня не вирішив реформувати цю справу.
Однією з найцікавіших подій у межах свята стала науково- практична конференція з досить полемічною назвою «Театр корифеїв — предтеча українського театрального авангарду?», співорганізатором якої виступив Державний центр театральних досліджень ім. Леся Курбаса. Дехто спочатку дуже стримано сприйняв саму ідею конференції, але під час її роботи напругу цю було повністю знято. Цікаво і те, що до науковців приєдналися і практики театру, і що вже було цілковитою несподіванкою — чиновники управління культури. Це була перша спроба побачити театр і драматургію корифеїв у контексті мистецьких пошуків на рубежі століть, зрозуміти значення класичної спадщини для майбутнього.
Щодо майбутнього, то продемонстрували своє ставлення до драматургії корифеїв і майбутні актори і режисери творчих вузів України (Харківського інституту мистецтв ім. І.Котляревського, Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, Національного університету культури і мистецтв).
Кіровоградський глядач, не розбещений різноманітними театральними враженнями, вихований на традиційній естетиці свого театру, спочатку досить насторожено сприймав експериментальні роботи молодих режисерів за творами корифеїв. Здається, дехто просто не знав, як сприймати виставу Театральної групи Світлани Пасічник з Харкова «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською, чи гротесково-балаганну «Шантрапу» Панаса Саксаганського у постановці Ірини Кліщевської (Київський театр «Колесо»). Володарі Київських пекторалей «Чарівниця» і «Олеся» у постановці Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра теж іноді викликали досить несподівану реакцію глядацької зали.
Головною ж подією стали вистави провідних театрів України — Львівського театру ім. М.Заньковецької і Київського національного академічного театру ім. І.Франка, що подарували кіровоградцям вистави «Хазяїн» у постановці Федора Стригуна, «За двома зайцями» режисера Сергія Данченка і «Сто тисяч» у постановці Володимира Опанасенка.
Паралельно з професійним відбувся фестиваль-огляд аматорських україномовних театрів.
Отже, цьогорічні «Вересневі самоцвіти» стали дійсно вдалою спробою побачити та проаналізувати сучасне театральне життя у багатьох аспектах. І довели, що події культурного життя можуть відбуватися не тільки в столиці.
