Одного квітневого ранку...

Одного квітневого ранку сонце так променисто зазирнуло в кімнату, що, подивившись у вікно, я зрозуміла: піду сьогодні на свою роботу, в дитячу поліклініку, пішки... Вийду раніше, піду дворами, де, знаю, давно протоптана стежина людьми впевненими, рішучими, допитливими...

Йду повз шкільний спортивний майданчик. Радію побаченому: хлоп’ята-підлітки ганяють м’яча, а сонячні промені ганяють зайчики по їхніх голівках. Хлоп’ята збуджені, галасливі, й цей гамір перекликається з гамірним птаством у скверику, що розташований поряд. Стежка веде мене ближче, і мені вже чути вигуки хлопців. Що це? Кожен невдалий удар по м’ячу супроводжується певним набором-лексиконом — матюками, як кажуть. Застигла. Скверна торкнулась і мене, і довколишнього світу.

Підняти голову, примружившись сонцю, і посміхнутися мене примусив сонячний промінь та гарний статечний незнайомий чоловік, що швидкою ходою йшов назустріч.

Позаду почувся жіночий голос: «Антон! Антон!» Зацікавлено обертаюся, думаючи: «Це ж не випадково, мабуть, що такий гарний чоловік має таке гарне ім’я!» Та що це? Жах! За моєю спиною — здоровенний чорний пес! І це його, виявляється, зупиняє окликом сонна огрядна молодичка. Згадую слова покійної бабуні: «Великий гріх називати тварин людськими іменами. Кожному своє, але людині — людське». У звичаях українців тварин називати за ознакою: пес — Рябко, котик — Мурчик, корова — Красуля, а не Машка. А людина (дитина) ні зайчиком, ні котиком бути не може. Вона має надане їй при народженні ім’я. Недарма й досі авторитетне прислів’я: «Яке ім’я — таке й життя».

Раптом почула із відчинених дверцят машини, припаркованої біля однієї з відповідальних установ, знайомий голос Вєрки Сердючки. «Замуж захотела, вот и залетела», — пролетіло безсоромне. Ці слова та гопальна мелодія заглумили спів птаства.

Загнані глибоко і добрі думки тих, хто чує це знущання над рідною мовою, рідним духом, а кожна вихована жінка відчуває приниження. Цинічне чоловіче словоблудство пісні, нібито з уст жінки, чужою мовою б’є по сутності жінки-українки.

Знітилася, безпомічна в миті, й захотілося бодай поглядом перескочити через це. Перескочила... На стіні, на підвалині кінотеатру, що давно мовчить, плакатний широкий напис чорною фарбою: «Януковичу — нари», і тут же, навпроти, інший: «Симоненко — ты был прав!» А над цим, високо, на гілках молодих кленів вздовж доріжки ще подекуди тріпочуться-майорять веселі помаранчеві стрічки... Життя!

...Іду повільно, далі, навіть не дивлячись навкруги. Відірвав від роздумів кіт, рудий, теж замислений, що повагом переходив мені дорогу. На радість, подумалося...

З теплотою в серці підхожу до місця своєї роботи, до дитячої поліклініки. Вона зустрічає мене відкритими дверима. А з дверей — молода мама з дитиною на руках.

Нові паростки життя! Новий день! Нова весна! Правильно, що з вербою, з калиною, з матір’ю та дитиною — будемо з Україною!

Цим і поділилася з вами. Хтось сказав: щоб пізнати життя свого народу, треба побачити будні його життя; побачити свою стежину, щоб зрозуміти чужі стежки, а відтак пізнати і свою країну.