Оптимістична трагедія української історії
Утвердження правди про нашу історію у масовій свідомості дійсно належить до пріоритетів національної безпеки України. Очевидно, саме тому «День» відводить багато місця історичній тематиці. Це засвідчив круглий стіл «Політика та культура пам’яті» («День», №139, 140).
Лариса Івшина дуже влучно назвала правду про Голодомор «осиковим кілком у сталінізм».
Правда ж свідчить, що українці не лише слухняно помирали голодною смертю. Були повстання, був опір.
В архіві я розшукав документи про те, що спроба зупинити Голодомор 1933 року була і в моєму рідному селі Скурати на Житомирщині. Троє моїх земляків — Кирило Недашківський, Гнат Скуратівський та Іван Долгерт — створили Селянську партію. Передусім вони хотіли зірвати хлібозаготівлю, щоб не допустити голод. Проте відважні молоді люди нічого не встигли зробити. Сталінський режим на той час уже створив таку мережу сексотів, що легко придушував спроби організованого опору ще в зародку. Засновників Селянської партії було заарештовано й засуджено. Вони й самі розуміли свою приреченість. Але не могли дивитися, як убивають рідний народ. По Україні таких героїв було чимало.
Величнішим є подвиг героїв, які не летять на гребені хвилі всенародного повстання, а ведуть боротьбу серед інертної маси, намагаючись таку бурю здійняти. Навіть зазнавши поразки, такі люди рятують честь нації і передають естафету боротьби наступним поколінням.
Тому вивчаючи трагедію української історії, слід наголошувати на прикладі героїв.
На жаль, історія, яка мала б нас об’єднувати, стала ареною політичної боротьби. Це пояснюється тим, що багато людей ніяк не можуть позбутися накинутих їм комуністичною пропагандою стереотипів сприйняття нашої історії.
Фізичне винищення, пропаганда, розбавлення української нації переселенцями з інших республік і нині даються взнаки. А ще ж певні політичні сили стараються законсервувати Схід і Південь України, щоб мати стабільний електорат для входження у владу. На додачу імперіалістичні кола з-за кордону підживлюють антиукраїнські настрої, щоб розірвати Україну, а потім і поглинути її.
Пам’ятаючи національний біль і реально оцінюючи ставлення інших держав і народів до України, необхідно уникати національної упередженості. Адже й представники інших національностей сприяли українцям у боротьбі за незалежність. Лариса Івшина вірно зазначила, що такі люди є й у російській, і в польській націях. Їх треба пам’ятати та шанувати. Приємно, що «День» це робить.
