ОСОБЛИВА ДУМКА
Момент істини
Ось випадок... Онук Льва Толстого — Сергій Михайлович Толстой, лікар за освітою, виріс і все життя прожив у Франції — в Парижі. Через кілька років після останньої світової війни він зустрів, на одному із званих прийомів, у замку Йоханнісберг, командира німецького полку, який окупував колись Ясну Поляну. І почув від нього ось що: «Близько 20-ти моїх бравих soldaten загинули в боях під Тулою — розповідав цей «хоробрий» вояка зі смутком. — Я наказав їх поховати у вашому маєтку. Знаєте, цей ваш маєток дуже красивий і поетичний»... Відповідь на це була миттєвою й єдино правильно жорстокою: «Чи відомо вам, що селяни, після вашого відступу, негайно перепоховали ваших бравих солдат у загальній могилі, оскільки вони поганили це місце? А інші ваші солдати, ті, яких не вбили у бою, вони перед відступом підпалили наш будинок за вашим наказом. Завдяки селянам, яких ви не встигли повісити за часів окупації, пожежу погасили. Прощайте, я сподіваюся, ми з вами більше ніколи не побачимося».
У житті кожної людини (й навіть не онука найвідомішого письменника) обов'язково наступає (приходить, виникає) так званий момент істини, в якому, виявляється, переноситься і концентрується вся її людська сутність. Він є поворотним, цей момент. І до нього слід бути готовим. Або ти, напружуючи всі свої сили душевні й тілесні, осмислюєш те, для чого призначене це все твоє життя. Або ж, опустивши покірно свою, ніби розумну голову, починаєш просто пливти за течією, руйнуючи не лише це своє життя, але й життя твоїх предків і далеких нащадків заодно також...
Правильна позиція?
Навіщо нам дається в житті час? Хіба не для того, щоб якісь висновки зі своїх дурощів робити? Тому дуже правильно міркує Лариса Івшина (див. «День» №169 від 5.10.2007 р.): те, що ми проспали вчора — ще півбіди, а ось те, що ми й сьогодні просипаємо — ось це вже біда справжня. І майбутня, звичайно ж. Зрозуміло, що Росія, шантажуючи нас знову газом, веде політику неправильну, необгрунтовану й недалекоглядну (навіть зі свого погляду). Але чому ми також ніякої своєї політики їй не пропонуємо, натомість? Адже те, чим ми зараз їй відповідаємо, тягне тільки на дуже примітивне й дитяче: «сам дурень!»...
А починати все-таки доведеться з поваги до партнера, зі створення умов довіри. А все це створюється роками й десятиріччями. І зовсім не передбачає ніякої капітуляції. Потрібні не обвинувачення, погрози, образи, дрібні поступки й подачки окремих регіональних кольорових кланів і осіб, а вироблення і виховання самоповаги до своїх країн, своїх людей. І звичайно ж, до самих себе — також досить грішних (у всіх значеннях). Переламаймо цю свою безглузду пихатість, самозамилування, даремну самовпевненість, самозакоханість — обов'язково все вийде!
Все найкраще
Ольга Герасим'юк — рідна душа (див. «День» № 184 від 26.10.2007 р.). Вона вміє чути — а ця якість зараз рідкісна. Її колонка в газеті «День» ніби існувала завжди (її просто раніше чомусь не було...).
Я ось також нині часто думаю про інопланетян. Вірніше, про їхні припустимі враження про нашу реальність. І не тільки політичну й не тільки українську. І ось в якому значенні. Різні там позаземні мешканці, гадаю, нас, зрештою, зрозуміли б. Адже чому б ми їм стали розповідати про наші матеріальні труднощі або ідеологічні суперечки, або навіть про наші владні амбіції? Ми б, насамперед, зраділи їм невимовно. А потім пред'явили б їм своє най-найкраще й дороге: і Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і Володимира Маномаха, і Данилу Галицького, і Нестора Літописця, і князів Острозьких, Вишневецьких, і Петра Могилу, і Івана Мазепу, і кошового Івана Сірка, і Богдана Хмельницького, і Тараса Шевченка, і Михайла Костомарова, і Івана Котляревського, і Степана Бандеру, і Симона Петлюру, і Павла Скоропадського, і Михайла Грушевського, і Івана Франка, і Дмитра Яворницького, і Дмитра Донцова, і Миколу Гоголя, і Євгена Коновальця, і Василя Кука, і Уласа Самчука, і Василя Стуса, і Ганну Горенко (Ахматову), і Ліну Костенко, і Івана Дзюбу, і митрополитів Андрія Шептицького, Йосифа Слєпого, і кінорежисера Олександра Довженка, і Леся Курбаса, і Володимира Вернадського, і Романа Шухевича, і... багатьох-багатьох інших! Вони всі, зрозуміло, люди справжні, а не чудища, якими нас усе продовжують лякати (з екрану, сторінок книг, газет, журналів, в ефірі) ЗМІ з ранку до вечора!
