Остарбайтери ХХI століття

З великим хвилюванням прочитала в газеті «День» за 21.03.2001 «Щоденник» Михайла Василевського про долю наших співвітчизників, які змушені заробляти собі на прожиток у Португалії, Італії, Туреччині, Польщі, Словаччині й навіть Малайзії. Вони погано володіють мовами цих країн, ніким не захищені, їх легко образити.

Восени 1999 року я зустріла одну жінку з Івано-Франківська, яка розповіла мені, як її землячки працюють в Італії, доглядаючи тяжкохворих. Їх можуть звинуватити в недбайливості або навіть у побитті, якщо у 90-літнього хворого після умивання або пересування на охлялому тілі з’являться синці. Не володіючи достатньою мірою італійською мовою, наші співвітчизники не можуть довести своєї невинності, і їх позбавляють заробітку або звільняють.

У 1942 — 1945 роках мені довелося примусово працювати в Німеччині на фабриці, і я по собі знаю, як це важко й принизливо — підкорятися й догоджати. Але нас було багато, гуртом легше захищатися. Ми навіть страйкували, коли нам, доведеним до знемоги важкою працею й бруквяною баландою, було байдуже — померти від голоду чи від рук німців. Але наближався День Перемоги, й німці вгамувалися. Нас не лише не покарали, а й навіть стали додавати картоплі в бруквяну юшку. А сучасним батракам, які добровільно поїхали на заробітки, залишається лише сподіватися на гуманність хазяїв та на своє терпіння.

Наближається вже 56-та річниця перемоги над фашизмом, але так і не вирішено остаточно старе питання про компенсацію остарбайтерам. Чи хтось сподівається, що скоро не стане цих старих і хворих людей і проблема зникне разом із ними?