Перемога буде за нами

З плином часу змінюються керівники і, звичайно, форми правління. Не змінюється лише суть держави: придушувати свідомість та волю народу. Не потрібно тішити себе ілюзіями. Рабовласницька, феодальна, капіталістична, демократична, соціалістична — держава залишається державою. Так було за часів Римської імперії, так було за часів Київської Русі, так керували Російською імперією деспотичні та «добрі» царі, так керували Радянською імперією «вожді міжнародного пролетаріату та перший-останній Президент — тамада. Такої ж завуальованої політики дотримуються і керівники в незалежній соборній Україні.

Вихована за сімдесят років «радянської влади» так звана політична еліта, до якої у повній мірі відносяться наші пани-товариші депутати та екс- депутати Верховної Ради, нинішні екс-урядовці, нинішня регіональна еліта залишилася біля керма влади в новій Україні. Змінилася лише форма та риторика. У вчорашніх і сьогоднішніх мета одна й та ж — відібрати всі ресурси в народу та поділити на свою користь, що вони з успіхом робили та продовжують робити.

Йде жорстока боротьба за владу. Люди, які в приватному житті компромісні, компанійські, як кажуть у народі «ніщо людське їм не чуже», в політиці — безжальні гравці, які не зупиняються ні перед чим, аби досягти мети. Мета, мовляв, виправдовує засоби.

Наші можновладці, не хочу їх ділити на табори, у цій боротьбі забувають, на наше нещастя, вічну істину, записану у Святому письмі: «Якою мірою ти міряєш, такою і тобі відмірено буде!» Чи не тому деякі наші політики поневіряються по світах, деякі відходять у вічність неприродною смертю?

Найбільше нещастя нашої країни — це відсутність солідарності, спільності інтересів, згуртованості, самозахисту. Наша роз’єднаність, нездатність до тісного єднання — головний і давній недолік українців, це наше прокляття. В ньому лежить коріння усіх наших бід. Неврожаї, епідемії, інші стихійні лиха та біди — все ніщо в порівнянні з цим пороком, який ми носимо в своєму серці. Скільки через нього порушилось найкращих починань, успіхи яких, як видавалось на початку, забезпечені були самою суттю справи. З часів Б. Хмельницького і до сьогодення Гетьманщина, Центральна Рада, Директорія, УНР, ЗУНР, вибори президентів — вже нової України.

Народ вкусив ковток свободи — це найвеличніше благо, дароване людині. Без свободи ми були б подібні до тварин. Кожна людина сама обирає свій шлях добровільно, обирає свій спосіб життя, вільно обирає Президента, вільно обирає депутатів усіх рівнів. Від нашого вибору залежить наше подальше життя. Виходить: що обираємо, те і отримуємо; що сіємо, те й пожинаємо.

Весь час наступаємо на граблі. Сьогодні немає в Україні ні нових людей, ні нових ідей, а тим більше — бажання працювати на благо українського народу, а не на власну бездонну кишеню. Для можновладців ми статисти, які раз на чотири-п’ять років перетворюються на електорат. Нашим можновладцям не властиві такі риси, як порядність і відповідальність, їх інтерес у власних життєвих цінностях набагато вищий, ніж держава і народ. Причина в тому, що до влади прийшли (за нашою допомогою) не патріоти-націоналісти, а стара компартійна номенклатура з кримінальним присмаком. Тому ніякої іншої мети нинішня влада не переслідує, окрім того, щоб якнайдовше утриматися при владі, награбастати як можна більше грошей, та опікується лише одним — як забезпечити щасливе та безбідне життя своїх родин, своїх нащадків. І, без усякого сумніву, не в Україні. І всі розмови як «помаранчевих», так і «синьо-білих» про турботу за народ — омана. Ні перші, ні другі не зацікавлені, щоб Україна була українською. У мутній воді краще рибка ловиться. Щоб відволікти увагу народу від насушних проблем: погіршення життя, ріст інфляційних процесів, подальше розшарування, вимирання нації як етносу, — на світ Божий витягуються проблема мови, якої ніколи не було, вступ до НАТО чи ЄЕП тощо.

Народний союз «Наша Україна» виносить на порядок денний святкування другої річниці «помаранчевої» революції. Ось чого ніяк збагнути не можу. Тут більше б підійшло справляння поминок. А свято — це поза здоровим глуздом.

Сьогодні важко сказати, що призвело до розвалу блоку «Сила народу», який і привів до влади В. Ющенка, а тим більше не до створення «помаранчевої» коаліції. Дійсної правди все одно не дізнаємось. Можливо, років через двадцять. Кожна сторона винуватить інших. А що залишається? Владу подарували супротивнику. За так. Чи не занадто дорогий подарунок за місяці стояння на Майданах? Народ пішов «за правдою», повірив лідерам і в черговий раз був «кинутий».

Скільки було потрібно часу, щоб створити коаліцію і взяти повноту влади в свої руки? Від сили — два тижні. Президент, прем’єр, голова парламенту — і все. За вами народ. Що маємо? Президента, не будемо кривити душею, без повноважень. Відкривати церкви, дитячі будинки, виголошувати привітання з нагоди свят? — Не за таку владу український народ стояв на майданах.

Почалося це не після парламентських виборів, а набагато раніше. Початком протиріч у «помаранчевому» таборі став шлюборозлучний процес В. Ющенко — Ю. Тимошенко. Народ був у «шоці». Пара була напрочуд гарною. Він демократичний, щирий у своїх обіцянках, вона жорсткіша, з деяким нахилом до авторитаризму. Такі всі наші сім’ї. Він такий, вона така, або навпаки — і живуть щасливо, діток народжують і викохують, і вмирають в один день. А яку дитинку народили — нову Україну, в якій українці відчули себе українцями.

Хто стояв за лаштунками цього шлюборозлучного процесу? Поіменно сильних світу сього не назвеш, вони завжди в тіні, але те, що вони є — сумніву не викликає. Оті, що в тіні, зуміли свого часу мистецьки подробити НРУ на маленькі, далекі одні від однієї партійки, якими добре маніпулювати і нацьковувати одну на одну, керуючись давнім, як світ, принципом «поділяй і владарюй».

В народі винуватять у всьому Президента. Я б не став цього робити. Він енергійно вмовляв партнерів по «помаранчевій» зберегти єдність. Але він навіть не міг собі уявити, що О. Мороз водночас проводить сепаратні переговори з регіоналами. Головний соціаліст продав Президента, продав «помаранчеву» команду, наплював на весь український народ. Ось вам приклад ролі хворих амбіцій комсоцбонзи в долі України. Яскравий приклад, як швидко сходяться політики, які ще вчора були смертельними ворогами, коли справа торкається отримання омріяного крісла. Це його останній вихід «на люди», як і його партії. Коли вчора я не дуже розумів Й. Вінського, його вихід з керівництва, а затим його виключення, то сьогодні...

На жаль, Президент недооцінив жадобу влади і свого близького оточення і передусім багаточисельних лідерів «своєї» партії, які були вкрай незадоволені своїми посадами. Народ, до речі, виходив на Майдани не за посади, а за те, щоб Україна стала Українською.

Не пощастило Президенту з радниками. Я все життя працював на промислових підприємствах. Бачив багато керівників. З одним працював довго. Він мені як людина дуже не подобався, але як керівник — вчитися і вчитися. Ніколи не забуду його слів: «В команду я беру людей з тими якостями, яких мені не дістає. Симпатії-антипатії для мене не суть важливо. Потрібно робити справу — і добре». Якби наші керівники прислухались до цих слів.

Вірно зробив Президент, що переніс з’їзд: новий Статут, нова Програма, зміна назви. Хоча від зміни місць доданків сума не змінюється!

Сьогодні потрібен вольовий Президент, який здатен згуртувати під своїм крилом всі національно-патріотичні партії і впливати на «лідерів» пропрезидентської партії. Чи здатен на це В. Ющенко? Вважаю, що так. Але йому потрібна надійна команда! На жаль, сьогодні ні першого, ні другого в Україні немає.

І все-таки перемога буде за нами! Не впадаймо у відчай. Не даймо собі посіяти дещицю зневіри в серцях. Це було б жахливо, це був би кінець нашій державі, нашому людові.