Почнімо з гуманітарної сфери
Якщо основами людської духовності вважати інтелект (розум) і психологію, то в траєкторії її еволюції, притаманної християнській цивілізації, значним здобутком модерного часу треба вважати створення громадянської нації на культурних підвалинах біологічного етносу. Політична сторона цієї гуманітарної категорії визначає суть сьогоднішніх демократій.
В Україні творення політичної нації зупинилося із закінченням періоду «від Богдана до Івана». У період інтенсивного становлення націй у західних цивілізаціях чи не найглибше духовність етнічного українця сприймав наш земляк Микола Гоголь. У той час, коли російський поет переймався визначенням імперської Росії (»... куда направишь ты свой бег, и где опустишь ты копыта?»), Микола Гоголь намагався уявити собі цю імперію молодецькою Русь-трійкою, що птицею мчить свій фаетон від Київських гір, через «чуден Днепр» і безмежні простори до берегів обмерзлої Неви. Та коли ця трійка приземлилась, то реальність виявилась звичайним триголовим змієм, а простий тарантас переповнений мертвими душами. У цій невідповідності й відобразилась уся трагедія Гоголя, його «моральна криза». Багато хто намагався і намагається прочитати М. Гоголя, аби знайти в ньому своє відчуття історичної реальності. Мені здається, ми досі продовжуємо жити на гоголівському «Хуторі біля Диканьки», досі оранжеві шалики в нас обертаються «червоними свитками», майдани — «проклятими і зачарованими місцями», а закони, разом із Основним, — «пропащими грамотами». Мешканці тільки й мріють віднайти для себе і своїх дітей горщик зі стародавніми скарбами, і все життя змагаються з «нечистими силами».
Усе це означає не просто те, що внаслідок вікової колоніально-імперської залежності українці далеко відстали в цивілізованому розвитку. Це означає, що вони втратили орієнтацію в гуманітарних науках. Відновити таку орієнтацію — нагальне завдання нашої конструктивно мислячої інтелігенції. Саме з цього необхідно починати, шукаючи відповідь на питання: «Чого ми хочемо?». А хочемо ми того, чого не маємо: української нації, національної держави, національної економіки.
Як зазначають науковці, для розуміння критичного стану, що його переживає Україна в ХХІ столітті, «самих тільки соціополітичних категорій замало. Потрібні категорії філософські, моральні, етичні» (О. Пахльовська). Саме провали та відставання культурного рівня гуманітарної освіти в суспільстві не дозволяють усвідомити сутність історичних процесів, що захопили Україну після катаклізмів минулого століття. Так звані виклики історичного часу в людських суспільствах спричиняють серйозні проблеми, які в суспільній свідомості формуються в конкретні запитання. У відповідях на ці запитання кожен шукає прийнятні їх вирішення і, відповідно, вдається до дій та вчинків.
Свого часу у Російській імперії спільноту мучили «прокляті питання» «Кто виноват?» і «Что делать?». Прийняті для вирішення відповіді на них призвели до запровадження нечувано-авантюрного цивілізаційного експерименту, що продовжувався ціле століття. Перед нинішнім суспільством на теренах України ті ж історичні виклики спричинили надзвичайно глибокі проблеми, які мали б уже сформуватися в конкретні запитання «Що нам потрібно?» і «Чого ми хочемо?», тобто «Для чого нам потрібно те, чого ми хочемо?».
Але, як показує світовий і вітчизняний досвід, до соціально-політичних катастроф призводять не лише безграмотно сформульовані питання на історичні виклики. Загальна нездатність інтелектуальної еліти ставити такі питання перед громадською свідомістю призводить до жертв не меншого порядку. Це відповідь на те непорозуміння, як може країна в мирний час, без воєн і революцій, без епідемій і природних катаклізмів понести аж ніяк не сумірні втрати. Не згадуючи вже про втрати наукові, економічні, виробничі, культурні, екологічні, не будемо забувати про «... не осмислений і належним чином не оцінений жахливий кричущий факт — від 1990 р. до 2010 р. кількість українців скоротилася на понад шість мільйонів громадян!» (газета «День»).
Тепер країна живе в очікуванні чергового сплеску людських втрат: через заниження планки фізичного виживання, через обмеження людських прав на індивідуальну трудову творчість, через фіскальне втручання в приватне життя, через принизливу аморальність «захисту найбільш незахищених верств населення», через викохану корупцію, через заробітчанську еміграцію і тому подібні обмеження та здирства.
За роки незалежності в Україні змінилося кілька президентів і набагато більше урядів. Та соціально-політична напрацьованість залишається далекою від будь-якого натяку на урегульованість. Багато хто з експертів сходяться на тому, що на перешкоді цьому процесу стоять об’єктивні причини, немаловажною з яких є політична неструктурованість суспільства. «Соціологічні дослідження показують, що наша домінантна більшість одночасно хоче соціалізму і капіталізму, демократії і твердої руки, вступу до Євросоюзу й до союзу східнослов’янських та азіатських держав» (О. Пасхавер). Лише побіжний погляд на українське суспільство вказує на занадто занижені стимули в його загальній масі до самоідентифікації та самоствердження себе як нації у своїх найближчих нащадках — дітях та онуках. Якщо це історичний виклик для нашої країни, то ми мусимо або змінювати її назву, з приведенням до відповідності її символів, що в історії трапляється не рідко, або, об’єднуючись, створити свою націю з відповідними підвалинами її існування: державними й громадськими інституціями та адекватною економікою.
Чи не найпершим обов’язком і найвищою відповідальністю нинішньої інтелігенції перед майбутніми поколіннями постає завдання: розпочати конструктивно мислити й усвідомити, що при вирішенні історичних питань ніколи не треба покладатися як на високу вченість поводирів, так і на велику мудрість народу. Треба вірити в себе та своє коріння.
