Подолати мовний конфлікт не так уже й складно
Радий, що опублікований 29 січня в газеті «День» відкритий лист представників інтелігенції України на захист російської мови (сьогодні під цим листом — понад 150 підписів) став предметом громадської дискусії, причому не лише на сторінках вашої газети. Оскільки мене як одного з авторів листа неодноразово згадували в цій дискусії «незлим, тихим словом», хочу скористатися своїм правом на відповідь.
Навіть поверхневий аналіз статей і листів наших опонентів дає підставу для двох висновків.
Перший з них: більшість учасників дискусії говорили не про те, чому присвячений «Відкритий лист».
Віктор Танчер, наприклад, свою статтю («День» від 4 лютого ц.р.) узагалі починає з проблеми постмодернізму, що аж ніяк не є основною у «Відкритому листі». Можна було б посперечатися про те, якою мірою плюралізм, толерантність, мультикультурність є, як вважає пан Танчер, «головними ознаками постмодерності» (куди в такому випадку треба зарахувати великого «модерніста» І. Канта з його ідеєю свободи як принципу етичної автономії, заснованою на безумовному визнанні свободи іншого?), але до проблеми російської мови все це не має жодного стосунку. Зрозуміло лише те, що сам пан Танчер ні до модерністів, ні до постмодерністів себе не прираховує, оскільки його позицію якраз толерантною аж ніяк не назвеш. Академіка Петра Толочка, Миколу Шульгу та мене Віктор Танчер називає «українофобами», які «пристали в недавніх баталіях на цілком конкретну сторону» і, не вгадавши переможця, «взялися за «мовне питання». Захищати російську мову — це, мовляв, «своєрідна кон’юнктура». Тут усе, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Відомі вчені П. Толочко та М. Шульга тому, думаю, і підписали листа, що стурбовані долею своєї батьківщини — України. Сам я неодноразово ставив підпис під листами на захист української мови й української культури ще тоді, коли за це, скажімо так, «по голові не гладили» і коли багато хто з нинішніх «українофілів» активно виступали на партійних і комсомольських зборах за «єдиний радянський народ». Та й Віктора Януковича я ніколи не підтримував і голосував як проти нього, так і проти Віктора Ющенка. А найбільша неправда в тому, неначе захищати російську мову сьогодні вигідно, тобто кон’юнктурно. Автори «Відкритого листа» наголошували, що свідомо публікують його після виборів, а не тоді, коли його могли використати в чиїхось політичних цілях. Упевнений: якби ми опублікували листа в жовтні або листопаді, під ним стояло б у декілька разів більше підписів. Десятки представників творчої інтелігенції запевняли мене, що морально підтримують авторів листа, але підписати його не наважуються, тому, мовляв, що… (утім, самі розумієте, про що йдеться). Підписів під листом сьогодні менше, ніж було б учора, але зате кожен із цих підписів багатого вартий.
Цікава думка, висловлена в статті Оксани Пахльовської («День» від 15 лютого ц.р.). О. Пахльовська, судячи з усього, використала полеміку навколо «Відкритого листа» лише для того, щоб обрушити свій гнів на російський імперіалізм і його головного, на її думку, апологета — московського політолога Гліба Павловського. Я противник усілякого імперіалізму, в тому числі й російського, і мені не близькі погляди Павловського, але переконаний: абсолютно неприпустимо нападати на будь-кого за те, чого він не здійснював. О. Пахльовська ж лає Гліба Павловського за статтю, яку писав зовсім не він, а такий собі Ігор Джадан (у Римі, звідки, очевидно, прийшов лист пані Пахльовської, за щось подібне їй довелося б публічно просити вибачення). Головне — вся ця критика, знов-таки, жодного стосунку до проблеми російської мови в Україні не має.
Мало не всі опоненти звинувачують авторів листа в політизації проблеми, забуваючи про те, що громадську проблему скрізь і завжди експлуатують політики в своїх інтересах доти, поки вона існує. Не хочете, щоб хтось спекулював на темі російської мови в Україні, давайте вирішувати цю проблему — до загального задоволення.
І не треба постійно зводити воєдино дві теми — тему російської мови в Україні та тему україно-російських відносин. Права російськомовних громадян України — це наша українська проблема, і вирішувати її треба нам, українським громадянам, та так, щоб ніхто не мав підстав — через неможливість вирішити це питання в Києві — звертатися за підтримкою до Москви.
Другий висновок: ті опоненти, які все ж зачіпали тему російської мови, не вважають, наче цій мові в Україні що-небудь загрожує.
«Уявна загроза» — так називається стаття в «Дні» Миколи Жулинського, який протягом кількох років був віце-прем’єром із гуманітарних питань і несе пряму відповідальність за вирішення мовних проблем. У цій статті є кілька фактичних помилок, — боюсь, не випадкових. Микола Жулинський, наприклад, пише: «…у 2000—2001 роках в Україні працювали 2399 шкіл із російською мовою навчання, в яких навчалися 2 млн. 106 тисяч учнів. Це 32% від загальної кількості школярів». Проте річ у тому, що 2 млн. 106 тисяч школярів здобували освіту російською мовою аж ніяк не в 2000—2001 навчальному році, а роком раніше. За один лише рік прем’єрства Віктора Ющенка ця кількість зменшилася на 190 тисяч, тобто майже на 10%, і становила 1 млн. 917 тисяч школярів (див. «Статистичні збірники» Міністерства освіти та науки Україні за 2001 та 2004 роки). Описка за Фрейдом? І Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мов меншин», прийнятий Верховною Радою 24.12.1999 р., не був реалізований урядом В. Ющенка , як на тому наполягає М. Жулинський. Хоч би тому, що ст. 5 цього закону свідчить: «…Не допускається скорочення мережі освітніх, культурних й інших установ, у функціонуванні яких використовують мови національних меншин». А за В. Ющенка кількість шкіл із російською мовою навчання скоротилася на 184 (про скорочення кількості школярів сказано вище). Утім, через півроку після прийняття цього закону, його дія була відмінена рішенням Конституційного Суду, про що було сказано в нашому «Відкритому листі».
Опоненти стверджують, що реальна загроза нависла не над російською, а над українською мовою. У містах України багато розмовляють російською, переважно читають книжки, слухають пісні, дивляться фільми та телепередачі російською мовою. Це, безумовно, так, і факт цей свідчить про глибоке коріння російської культури (як високої, так і масової) в нашій країні, що слугує ще одним доказом необхідності правового закріплення статусу російської мови, такого необхідного мільйонам людей в Україні. І ще це свідчить про поки що невисоку (загалом) якість художньої продукції українською мовою. Пояснення тому — в русифікаторській політиці колишніх режимів (не стільки радянського, скільки царського, самодержавного). В інтересах розвитку культури України якість художніх творів, очевидно, треба підвищувати. Але, підтримуючи конкурентоспроможність україномовної продукції лише за рахунок обмеження статусу російської мови, цій справі не допоможеш.
А що стосується дискримінації російськомовних громадян України, то вона, на превеликий жаль, реально наявна в багатьох сферах соціального життя, й особливо — в сфері освіти. Щоб не бути голослівним, наведу таблицю з даними про рівень українізації шкільної освіти в Україні. (Див. табл.)
Як ми бачимо, відсоток дітей, які навчаються російською мовою, зменшився за 13 років незалежності з 54 до 24, тобто більше ніж удвічі. Шкільна освіта російською мовою збереглася переважно на південному сході. На решті території України вона практично ліквідована. Менше 3% школярів навчаються російською мовою в центрі та на заході країни. У Києві, де, за визнанням наших опонентів, більшість жителів розмовляє російською, збереглися лише шість шкіл із російською мовою навчання — з 452! Утім, якщо українізація йтиме такими самими темпами, російських шкіл незабаром не буде і на південному сході (залишаться хіба що в Криму та Донбасі).
Із вищою освітою справа ще гірша. Сьогодні лише 16% студентів вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації та 19% студентів вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації здобувають освіту російською мовою. Здебільшого в Криму та Донецькій області. У Харківській, Одеській, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій і Херсонській областях відсоток російськомовних студентів менший не лише за відсоток російськомовних громадян, а й за відсоток етнічних росіян у цих областях. У 19 регіонах України, в тому числі в Києві, вищої освіти російською мовою практично більше немає! І це зважаючи на те, що 30 % українських громадян за переписом 2001 року та 30— 36 % — за останніми даними опитувань, проведених соціологічним центром «Социс», вважають своєю рідною мовою російську. А половина всіх жителів країни використовує переважно цю мову в своєму повсякденному житті.
Пропоную читачам «Дня», перш ніж відповісти на запитання, порушується чи ні в нас стаття 24 Конституції України, що забороняє будь-які привілеї або обмеження за ознакою мови, уважно проаналізувати вищенаведені цифри. Саме нерівність прав українських громадян, які розмовляють різними мовами, — причина заклопотаності авторів «Відкритого листа».
Подолати конфлікт не так вже й складно. Треба тільки відмовитися при вирішенні проблем російської мови від орієнтації на відсоток етнічних росіян (нагадаю, що більшість російськомовних у країні — аж ніяк не росіяни за походженням) і, згідно з європейськими стандартами, визнати право громадян України на самовизначення за мовою. І все це закріпити відповідним законом. Українська мова залишалася б єдиною державною, а статус російської мови і мов національних меншин був би чітко прописаний у цьому законі таким чином, щоб ніхто не почувався ущемленим, у тому числі й у питаннях здобуття освіти рідною мовою. Законопроекти, що забезпечують мовну рівноправність усіх українців, попри етнічне походження, у Верховній Раді вже зареєстровані, залишається тільки за них проголосувати. Серед проектів, які після низки поправок можуть стати прийнятними для всіх, — законопроекти «помаранчевого» Петра Порошенка та Олександра Мороза, який забезпечив «помаранчевим» перемогу на виборах. Водночас серед переможців багато тих, хто продовжує ігнорувати проблему російської мови, про що свідчать і виступи деяких відомих політиків, і листи наших опонентів. Не забудемо, втім, перевіреного життям правила: не можна добитися свободи для себе, обмежуючи свободу іншого. Про це писав ще старий Кант-модерніст. А може, постмодерніст?
Дякую всім, хто нас зрозумів і підтримав.
РЯДКИ З ЛИСТІВ
Різні культури й мови — різні гілки на одному й тому ж дереві загальнолюдської Культури. Тривіально? Ну, що ж. «Стандарти нормальності» існують же теж різні. Є німецькі, французькі, італійські, російські та інші. І є, звичайно ж, наші, українські! Їх потрібно розвивати, працювати над ними, але навіщо ж занадто акцентувати на них увагу? Завжди потрібно йти далі. Щоб бути потрібним і цікавим усьому світові, мало виділяти відмінності (які лежать завжди на поверхні). Необхідно завжди виділяти і загальне (що завжди належить внутрішньому, сущому). А для цього мало мати лише голову. Для цього потрібно мати ще й серце!
Колись за радянських часів я із захопленням (і вдячністю!) прочитав українською у «Всесвіті» К’єркегора. Російською на той час він так і не з’явився. Це до того, що своєю справою можна займатися скрізь і у всякі часи!
Я не говоритиму про обмеження абсолютної свободи й інші філософські штучки, а нагадаю юридичне формулювання, яке часто звучало в осінньо-зимових баталіях у Верховному Суді: «Позовна заява не підлягає розгляду, оскільки не вказаний шлях задоволення позовних вимог». Тобто право ви, звісно, маєте, але як ви маєте намір його реалізовувати? Наведу приклад.
Нехай пункт N населяють українці, російські, вірмени, роми, євреї, молдавани, литовці, поляки, угорці й один ефіоп. «Один» — це суттєво; несуттєвою, як правильно зазначає М. Білецький («День» від 12 лютого ц.р.), є кількість суб’єктів, які бажають вчити дітей своєю рідною мовою: «Вибір мови є невід’ємним правом особистості». У теорії проблема вирішується дуже просто: будуються школи українські, російські, вірменські, ромські, єврейські, молдавські, литовські, польські й одна — ефіопська. А чиновники (бажано також лікарі, продавці, таксисти, двірники etc.) зобов’язані знати українську, російську, вірменську, ромську, іврит, молдавську, литовську, польську, угорську й — ефіопську. Якщо завтра хтось оголосить, що дуже любить Шекспіра з Діккенсом і, зарахувавши себе таким чином до англійської культури, захоче, щоб його діти, внуки та правнуки їх знали, любили та вважали СВОЇМИ, то не біда: побудуємо ще одну школу та запропонуємо чиновникам вивчити ще одну мову.
На сьогодні Україна — країна, на жаль, бідна. Нам поки що не подужати другу державну (офіційну) мову. Тут дай Бог із однією впоратися. Цей факт, громадяни росіяни, треба розуміти та не «качати права». Я, наприклад, возив свою доньку через усе місто, щоб вона навчалася в українській гімназії. Тепер хай повозять інші. Цілком може бути, що для деяких суб’єктів відстань, яку їм доведеться подолати для возз’єднання з рідною культурою, виявиться значно більшою, ніж «півміста», але поки що такий варіант — єдине можливе практичне рішення теоретично дуже простої задачі.
