Поезія Донецька, Шахтарська...

Васильович подарував мені маленьку збірочку своїх віршів ще років десять тому. Тоді ще можна було вільно їздити в Донецьк, насолоджуватися його красою. Не можу сказати, що я відразу кинувся перечитувати вірші, написані приятелем, адже в той момент був дуже зайнятий. Хоча встиг відмітити про себе, що вірші досить гарні, талановиті. Тож збірка деякий час припадала пилом, перш ніж взявся перечитувати її ґрунтовно.

А поштовхом до цього був телефонний дзвінок від Васильовича. На жаль, колишній шахтар хворіє, може, тому й вирішив певним чином попрощатися, сказати найголовніше. Поет сказав одну знакову фразу: «Ми готові загинути під уламками, тільки б ЗСУ звільнили цю територію, повернули її до складу України». «Чи багато там таких, як ви?» — запитав я. «Та відсотків 20% набереться...» Зрозуміло, після цієї фрази цінність кожного шахтарського рядка зросла десятикратно! Тож і став я вивчати поетичні твори літньої, але гордої людини дещо уважніше, «аналітичніше».

Починав писати Васильович, звісно, російською. І це попри те, що і дід, і батько його були україномовними. Мало того, дід був ще й дуже віруючим, часто молився. Про свої нелегкі дитячі та юнацькі роки, проведені на Донбасі, Васильович написав так: «Вони святі, як образи мого намоленого діда». Саме українською згадує свого предка шахтар, хоч на роботі був вимушений розмовляти російською. Та й писав він спочатку типово для поетів свого краю:

«Лучи Октября озаряют знамя рабочего класса...»

Або:

«Мужчины в глубоких забоях

Втрое сильней и добрее —

Шахтерская дружба как солнце,

В шахте светит и греет!»

Це вже потім почнуть з’являтися такі рядки:

В мені гудуть тисячоліття,

Нуртує скіфська кров і обпікає

піт аратів

Тоді вже й про роки заслання Кобзаря він міг досить гарно написати: «Палає степ піщано і пустельно, стрекоче спека коником в траві...» І оце все тепер відрізати від України? Це ж він про Шевченка так писав: «Серце, закуте в погони, жадало слів з України...» А тепер і сам потайки вимушений слухати історичні передачі каналу «Культура». Це єдине, що сяк-так ловиться. І тут певна майстерність потрібна, бо сепари глушать.

* * *

Багато це чи мало — 20%? Порівняймо з неокупованими територіями України. За даними останніх опитувань 17% мешканців Запоріжжя холодно ставляться до Росії. А ще 15% — «дуже холодно». У Львові відповідно 17% і 58%. Разом 75%! Але ж це Галичина. А ось у Маріуполі тільки 8% і 8%. У Сєверодонецьку 10% і 7%. В Одесі 14% і 8%. Тобто «східняцькі» показники відрізняються між собою несуттєво. Звісно, холодне ставлення до Росії не завжди означає тепле ставлення до України, але думаю, що певний корелятивний зв’язок тут є. Донбас не є суттєво гіршим від інших південно-східних територій.

* * *

Та повернімося до Васильовича. Одна, окремо взята, людина. Шахтар. Збірочка така маленька, що її в тролейбусі за годину перечитати можна! Але, з іншого боку, це досить цінний інтелектуальний продукт. Якби довелося предметно говорити про представників українського шахтарства, про їхній інтелектуальний потенціал, про роль в нашій історії, то збірочка дуже допомогла б. Мало того: її всю можна розібрати на цитати. Треба висвітлити тему домашньої педагогіки? Будь ласка:

Вибач, тату, за пізнє літо,

За гіркоти моїх провин

Я пролився на тебе світлом

Коли в мене вже був свій син...

Це Васильович так на старості років переживав, що мало зміг подарувати тепла своєму батькові, який його дуже й дуже любив і також був вимушений гірко працювати на шахті.

Донеччанина так гарно приймали молдовани, що не могли не народитися такі рядки: «Я люблю твою грусть, Молдова, обогретую летом знойным, в теплых струнах вина молодого и в напевах чимпоя и дойны». Бачите, навіть в музичній культурі сусіднього народу розібрався юнак, хоч мав трішки більше двадцяти. Ставлення українського шахтаря до інших культур та релігій? І це неважко знайти:

Історією пахнуть Ялта, Феодосія,

Бахчисарай, прославлений

фонтаном

Бруківка, відшліфована віками...

До неба моляться султанські

мінарети,

Неначе втілені намази в камінь —

Досить толерантно і шанобливо щодо кримців. Ось такий він, поет-українець. Аж ніяк не шовініст. А що їх там добряче розбавили прийшлим людом — то вже не Васильовича провина.

У багатьох віршах донеччанина проглядає філософ. Ось розповідь про німця-кашовара, який хоч і був окупантом, але завжди намагався підгодовувати українських дітлахів. Економив на вояках «Вермахту», виходить? Цей вірш є підтвердженням дієвості закону бумеранга. Добро рано чи пізно повернеться добром і співчуттям: «Тепер я думаю: у фатерлянді були голодні кіндери: і Йогани, і Ганси». Ну, так, були. Особливо в 1945 році. Але щоб аналізувати і думати в цьому ключі, треба було спочатку уявити себе на місці німця-кашовара. Певно, і той трохи ризикував, годуючи в 1942 році дітей Донбасу і систематично «урізаючи» німецьку пайку. Тож і кажу: Васильович це шахтар-філософ! Він досі пишається своєю працею:

Довбав вугілля я, породу рив,

Слова солоні чув, як щирі подарунки

Все це, на думку Васильовича, «очищало» його дух.

І вже потім цей очищений дух надиктує йому рядки:

«Василь нам прапором

державним майорить,

Петро — пігулкою червоної

отрути!»

Мова про двох Симоненків: поета Василя із його «Лебедями материнства» та прокомуністичного лідера Петра із його промосковською позицією. Бачите, далеко не всі шахтарі є ватниками.

Одні лише ці рядки чого варті:

«У степу ще дикому, на донецькім кряжі, козачків чучикали славні предки наші. Степовою мовою, як могли, балакали, і вкраїнське слово квітло над паланками». А гіркі, хоч і добре обдумані, слова: «ми готові загинути під уламками» надають ще більшої ваги його поетичному слову.