Поле №55

У червні, коли українці радісно відзначають своє важливе свято — День Конституції України, галичани не можуть уникнути і скорботного щему в душі, бо не забуваються, не мають права забуватися трагічні події, які довелося пережити в червні 1941 року...

На жаль, не всі в Україні знають про ці жахливі події...

НЕЧУВАНЕ ЖАХІТТЯ

Коли перед натиском німецьких військ у червні 1941 року совєтська влада покинула Галичину, люди кинулися до в’язниць, куди більшовики запроторили тисячі людей з усіх районів. Тепер, коли совєтський окупант поспішно покинув Галичину, у всіх була надія на звільнення тих численних в’язнів. Та цю надію змінив нечуваний жах і розпач... Ті, хто кинувся до тюрем, виявили там тисячі неймовірно спотворених тіл закатованих мирних людей.

Не знаємо і, мабуть, уже ніколи не встановимо не лише імен усіх жертв, а й точної кількості їх, знаємо лише, що так трагічно безвинно загинула велика частка українського народу. Від рук нелюдів закінчили передчасно життя... Дехто за те, що критично ставився до совєтської влади, дехто за те, що зберігав удома тризуб або синьо-жовтий прапор, дехто за те, що був надто інтелігентний і сповнений власної гідності, а дехто лише за те, що був українцем. Тисячі невинних людей...

Багато скорботних похоронів відбувалося в ті дні як у Львові, так і в багатьох містах і селах Галичини. Не всіх замордованих вдалося упізнати, не всіх було кому упізнавати та поховати.

У Львові всіх, кого не упізнали в червні 1941 року родичі та не забрали із приміщень львівських тюрем для поховання, було поховано без домовин у великому рові біля бічної стіни Янівського цвинтаря (поле №55).

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ

Тепер на місці цього масового захоронення, на полі №55, з ініціативи Ліги українських жінок, завдяки розумінню і старанню місцевої влади та за гарячої підтримки всієї громадськості, споруджено величавий скорботний меморіал, який промовисто нагадує про трагедію 1941 року. Лаконічно й конкретно повідомляє, скільки жертв і де замордованих там поховано.

Стараннями членкинь ЛУЖ було знайдено документальне підтвердження захоронення численних невпізнаних останків на 55-му полі Янівського цвинтаря. У міському архіві було знайдено відповідні записи у цвинтарних книгах, які зберігаються в архіві. Там польською мовою записано, що 2 липня 1941 р. із тюрми «Бригідки» на Янівський цвинтар було вивезено 382 неупізнані тіла, 3 липня — 83 тіла із тюрми «На Лонцького», а 4 липня — 48 тіл із Замарстинівської в’язниці.

У перебігу подальших досліджень працівники архіву виявили, що у лютому-березні 1942 року ще було здійснено масове перевезення знайдених у тюрмах останків жертв червня 1941 року. В архіві вказано, що тоді було почислено 1080 осіб, а решта — «у ящиках». Це були 24 скрині, привезені із Замарстинівської тюрми, із невстановленою кількістю людських останків.

УБИВСТВА СЛУЖИТЕЛІВ ЦЕРКВИ

Ось таку пам’ять про себе залишили ті, хто називав себе визволителями! Тож хіба може справедлива людина осудити галичан, які з полегкістю й надією зустріли нового, німецького, окупанта? І лише співчувати можна, що скоро ті надії розвіялися, що німецький окупант не лише знищив стремління відновити самостійність України, а й переслідував будь-які прояви національного руху.

...З найбільшою наполегливістю й жорстокістю у ті червневі дні 1941 року знищували саме служителів церкви.

Маємо кричущі факти, як повсюдно, одночасно й цілеспрямовано на шляху свого відступу червоні військовики знищували душпастирів і представників чернецтва Української Греко-Католицької церкви.

Тепер традиційною вже стала 26 червня велика проща до с. Страдча Яворівського району Львівської області. Саме тут цього червневого дня трагічно загинули від слуг диявола отець Микола Конрад та його дяк Володимир Прийма.

Отець-доктор Микола Конрад закінчив у Римі філософські й богословські студії і захистив докторську дисертацію, викладав у Львівській богословській академії, заснував у Львові перше українське товариство студентів-католиків «Обнова», був парохом у с. Страдч.

У тривожні червневі дні о. Конрад продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки, хоч люди вже знали про лютування й безчинства відступаючих совєтів і всі старалися ховатися від них. 26 червня він пішов сповідати важкохвору жінку, хоч парафіяни намагались його відговорити. Отець не міг не виконати свого душпастирського обов’язку. Його вірний дяк Володимир не хотів пускати отця самого і теж пішов із ним. Коли поверталися після виконаного обов’язку, потрапили в руки енкаведистів, які ганяли по селі на конях. Отець і дяк обоє були жорстоко закатовані за селом. Селяни знайшли тіло отця, присипане землею, а в ста метрах від нього лежало закривавлене тіло дяка, понівечене, поколене, вуха були відрізані...

Тепер о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма проголошені Папою Іваном Павлом ІІ Блаженними мучениками.

Вражає, що день 26 червня був днем мучеництва ще інших священиків.

У с. Сихів біля Львова того ж дня був закатований о. Андрій Іщак. Теж отець-доктор, теж викладач Львівської богословської академії, він за сумісництвом душпастирював у Сихові. Совєтські військовики прийшли до його помешкання, забрали отця, вивели в сусідній лісок і там жорстоко закатували. Тепер о. Андрій Іщак теж проголошений Блаженним священномучеником.

Також 26 червня далеко від Львова — у Дрогобичі — більшовики заарештували протоігумена василіянського монастиря о. Якима Сеньківського, а 29 червня він, за свідченням інших в’язнів, був зварений у казані Дрогобицької тюрми. Ще один мученик за віру!

А священномученик Зиновій Ковалик, чернець Чину Найсвятішого Ізбавителя, у червні 1941 року після жорстоких тортур був розіп’ятий на стіні у львівській в’язниці на вул. Замарстинівській.

Це лише кілька прикладів мартирології українських священиків у червні 1941 року... Мусимо зібрати воєдино всі випадки великої мартирології та вічно пам’ятати...

Правда, траплялися випадки, коли декому вдавалося врятуватися від тієї червоної мітли. Пам’ятаю давню розповідь пані Ірини Синяк, вдови по священику. Її чоловік, священик Іван Синяк, що душпастирював у околицях Бурштина, вранці червневого дня 1941 року набирав воду з колодязя на своєму подвір’ї, коли до двору під’їхали енкаведисти. Вони до нього: «Гдє поп?» Отець, який був у легкій літній сорочині, здогадався відповісти: «Виїхав учора». «Удрал, гад!» — і, вилаявшись, покинули подвір’я. А незабаром родина Синяків довідалася, що старенького священика в сусідньому селі ті ж енкаведисти застрелили на його подвір’ї...