«Позбавити народ його мови — це найбільший i з ударів по самобутності»
«Наше власне існування є протестом проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватися нашою спадщиною!» Такі знаменні слова написав на початку ХХ ст. Микола Міхновський (1873—1924) — визначний політичний діяч, передвісник українського націоналізму, харківський адвокат і оборонець у політичних процесах, ініціатор заснування таємного братства тарасівців. Діяльність Міхновського в першу чергу була скерована на боротьбу за українську духовність. Цю позицію повинен усвідомити собі національно свідомий актив не лише Харківщини, але також i вище керівництво нашої держави та народні обранці. Тоді не було б таких парадоксальних рішень, як у Харкові та інших зрусифікованих регіонах України, про надання російській мові статусу регіональної, а на практиці — про витіснення з ужитку української державної мови, яка за Конституцією має бути мовою загального державного спілкування. Представники Партії регіонів, мер Харкова Михайло Добкін у своєму політичному спекулятивному маневрі намагалися використати Європейську хартію регіональних мов, яка у цьому випадку ніякого відношення немає до ситуації в Україні. Позбавити народ його мови — це найбільший з можливих ударів по самобутності народу і по його державному суверенітетові. Це добре усвідомлюють як патріоти свого народу, так і його вороги...
Обов’язком кожного свідомого українського громадянина є оволодіння українською мовою і використання її не тільки в побуті, але й у своїй професійній діяльності, ділових стосунках. Повинно стати аксіомою, що громадянин України, який не знає української мови, не може займати жодної урядової посади, а тим більше виступати на державному рівні. Тільки супротивники української мови, тобто вороги української національної ідеї, такого закону не визнають і часу не гаять, щоб нашій мові переломити хребет. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови — це боротьба за державність української нації. Тому не дивно, що вони майже одночасно вирішили боротися за надання російській мові статусу регіональної не лише на Харківщині, але також на Луганщині, Донеччині, у Севастополі, Дніпропетровську та в інших зрусифікованих регіонах, щоб тим послабити суверенітет України. Звичайно, ця діяльність знаходить тривалу підтримку Кремля...
Достатньо пригадати, який величезний подвиг чинив у зрусифікованих східних теренах України Василь Стус (жертва радянської імперії) в обороні української мови. Він добре розумів, що рідна мова — запорука існування народу. Захищаючи мову, ми захищаємо свою державу й національну гідність. Наша мова асоціюється з нашим суверенітетом. Вже хворий, в тюрмі Василь Стус говорив: «Держава сильна свідомістю своїх громадян, коли вони об’єднано вміють захистити найголовніші атрибути нації, до яких належить мова. Ставлення до рідної мови повинно бути таким, як ставлення до рідної матері: її люблять не за якісь принади, а за те, що вона наша мати». На Україні спостерігаємо вже давно, що деякі «елементи» нізащо не хочуть вивчати українську мову. Вони у більшості вважають, що це підриває честь і славу Росії, а Україну вважають Малоросією. В такому разі чому вони вибрали цей край, якого панічно ненавидять? Мені пригадується гумористи Тарапунька і Штепсель з 50-х рр. минулого століття, зокрема випадок, коли Тарапунька на одному зі своїх виступів сказав між іншим таке: «І така то біда в моєї корови, має, бідна, язика та не знає мови». За цей правдивий гумористичний виступ артистові через деякий час заборонили публічно виступати.
Пригадаймо і те, що коли утворився СРСР, були короткотривалі проблиски так званої українізації, але й вона була зразу заглушена й проваджена під диктат партії. Наприклад, уже 16 грудня 1917 р. головнокомандуючий збройних сил радянської Росії М. Криленко своїм указам не дозволив в армії українізації, і гіркі наслідки цього ще дотепер важко повністю виполоти зі свідомості навіть вже у сучасних Збройних силах України. Фактично українізація була повністю припинена Постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року. Вже з тюрми, з якої живим не повернувся, у 1936 р. М. Драй-Хмара писав: «Я чекав і не дочекався, коли здійсниться пророцтво Скрипника, і в українських містах заговорять по- українськи». На жаль, і Скрипник був безсильний і у розпачі кулею з пістолі скоротив собі сам життя, а русифікація продовжувалася. Зрештою не лише в Україні стала вона широкомасштабною, але широкомасштабним став і процес нищення української інтелігенції. Було вбито тисячі вчених, поетів, митців, мислителів, політиків... Росії був потрібний німий раб — боязливий виконавець-пристосуванець, а не мисляча інтелігенція. Тільки понівечена особа не бачить і не розуміє перспективи для себе та свого народу і вона мовчить і киває головою, і це — добрий матеріал для окупантів. А без національної свідомої верхівки, без лідерів і авторитетів немає нації.
Сьогоднішній етап — дещо відмінний у формах, але має свій початок у минулому. Антиукраїнські акції посилюються, щоб народ не підійнявся з колін. Ведеться невпинна «нагінка» і боротьба, спрямована на дискредитацію нації, інколи цей наступ вже переходить межі абсурду.
Враховуючи історичні події, в яких не бракувало злочинів, три великі голодомори, невинні жертви вбивств, тортур (а саме за таких обставин складалася парадоксальна мовна ситуація), хотілося б, щоб сепаратистами зацікавилася прокуратура і притягла їх до кримінальної відповідальності за розбрат на мовному тлі. Пора подолати невизначеність щодо мовного ґеноциду і позбутися тих факторів, що сприяють розбрату за рахунок підігрівання мовного конфлікту. Все, до чого вдаються в останній період антиукраїнські сили в Україні, вдаряє в засади загальноєвропейської моралі та руйнує базові поняття загальноукраїнської справедливості. Мовний катаклізм, навіть у стінах ВР України, є наслідком загальнонаціональної моральної кризи та браку елементарної культури в тих депутатів, як і здатні користатися привілеями, але нездатні оволодіти державною мовою. Коли вони не можуть цього, то як вони здатні обдумувати закони? Цим повинні зацікавитися міжнародні інстанції — ті, які не на словах, а на ділі відстоюють принципи справжньої демократії. Деякі політичні угруповання в Україні публічно заперечують репресії, голодомори, русифікацію, масове винищування української нації в російській займанщині. Але вони не говорять про причини систематичного численного зменшування українців. Постає питання: звідкіля береться ця катастрофічна і злочинна статистика, невже ж самі українці себе поїдають? Не дозвольмо черговий раз себе обманути, враховуючи гіркий досвід минулого. Світове українство повинно також активно включитися і допомогти відновити нашу мовну культуру, а влада України повинна врешті непохитно стати на захист рідної мови. Приклади є. Канадський мільйонер українського походження Петро Яцик великі гроші виділяв на розвиток української науки. Один iз його найбільших національних проектів в Україні — це заснування Ліги українських меценатів — патріотичний марафон, спрямований на практичний захист української мови. П. Яцик говорив: «Нам накидають російську мову, це не природно, проти такого мовного тероризму треба боротися, це те саме, якби пси мали нявкати, якщо українець має говорити мовою свого сусіда», — говорив він. У наш час в Україні є декілька мільйонерів, але серед них не можна назвати жодного ім’я людини, яка б мала національну свідомість, подібну до Петра Яцика. Вже шостий турнір завершився з української мови і охопив він близько мільйона шкільної молоді в Україні. Найкращі переможці отримали престижні нагороди. Це — дуже позитивна, дуже корисна і дуже потрібна справа в Україні, ось якби в цій роботі не заважали численні антиукраїністи. А. Макренко відзначав: «Руйнування мови — основи національної культури — це вже не просто вина, а злочин держави перед народом». До чого не додумуються шовіністи, щоб завдати смертельний удар по українській культурі і мові. Вони намагалися навіть спадщину Київської держави привласнити собі, щоб поменшити престиж української нації, а підчас СРСР Суслов впровадив термін — «єдиний радянський народ»... Усі ці заходи були спрямовані виключно на русифікацію. А, як писав відомий мислитель зі Львівщини Станіслав Лем, — «Мова для культури — те саме, що центральна нервова система для людини». І про те нам слід пам’ятати. Перед нами стоять великі завдання й випробування. Ми, як народ, страждали під гнітом чужих і своїх, боролися проти зовнішніх і внутрішніх ворогів за волю народу... Але наприкінці варто навести деякі висловлювання з китайської мудрості: «Спільними зусиллями можна й гору Тайшань пересунути», «якщо народ єдиний, його не перемогти», «якщо в трьох спільна мета, вони й глину в золото перетворять, якщо мета різна — і золото переведуть на глину». Боже, нам розум і єдність подай!
