«Право та шана, а не джерело доходів»,

Славнозвісний російський автор пише сьогодні: «Головна проблема в тому, що промислова та фінансова аристократія в Росії не відбулася, і це гірше за будь-яких силовиків. Бо аристократія (хоч крові, хоч грошей) — це влада, що створена на нерозривному зв’язку із землею та країною, і саме в результаті цього зв’язку цю владу визнають інші верстви. (…) І аристократія, й олігархія в формально-законницькому значенні одне і те ж — влада небагатьох. Невелика різниця лише в тому, що аристократія розмовляє з суспільством однією мовою та наділена загальновизнаною харизмою, тоді як олігархія живе у штучному світі, розмовляє штучною мовою і жодною харизмою не наділена. Тому аристократія вкорінена в рідний ґрунт і стоїть століттями, втілюючи силу, багатство й енергію нації, а олігархія позбавлена коріння…» (Максим Соколов).

Як людина, що не приналежна до російської культури, я маю можливість поглянути на ситуацію зі сторони і, розширивши сферу застосування соколовської логіки, категорично заявити: в Росії (а отже, і в Україні, яка входила до складу Російської імперії) взагалі ніколи не було аристократії. Поміщики, пани — були, аристократів — не було.

«Аристократія розмовляє з суспільством однією мовою» — спробуйте, читачу, прочитати цю тезу буквально. Тоді ви зрозумієте наївне захоплення, з яким граф Л.М.Толстой змальовує сцену споконвічно російської поведінки Наташі Ростової: «Де, як, коли ввібрала в себе з того російського повітря, яким вона дихала, — ця графинечка, вихована емігранткою-француженкою, — цей дух, звідки взяла вона ці прийоми, які pas de chale давно мали б витіснити?». Справді, звідки? Містика якась. Адже аристократи імперії розмовляли між собою в салонах французькою, а з народом на стайні мовою різок. Ще один толстовський граф — справжня російська людина Pierre Bezouhoff — володів десятками сіл і тисячами селян у Київській губернії. Що спільного з аристократичною вкоріненістю в національному ґрунті має таке володіння?

Це не європейська аристократія, бо та декларує: «ми можемо дозволити собі все, і саме тому ми можемо дозволити собі лише дуже небагато». Це не римські патриції, «для яких влада була правом і шаною, а не джерелом доходів» (Т. Моммзен). Це не господарі англійських графств, які марнують своє багатство на сільську гостинність («могутній граф Варвик, як розповідають, день у день утримував у своїх численних замках 30 тисяч людей». — Адам Сміт). Це ієрархічна східна деспотія, розбещена вседозволеністю, яка перетворила свою безмежну владу над «низовими» на джерело доходів. І тому хоч скільки промовляй російською «граф, граф, граф», в історії Росії аристократів не буде.

На жаль, нормальний процес формування української аристократії, яка розмовляла б із суспільством однією мовою (в прямому та переносному значенні), припинився після анексії козацької держави московським царством. Поширивши права та привілеї московських служивих дворян на малоросійську шляхту та козацьку старшину, імперія позбавила українських «кращих людей» паростків аристократичності (які завжди зростають на ниві військової демократії) і таким чином перетворила на типово російських імперських деспотів-кріпосників. Кращі з кращих протестували, але хіба могли вони встояти «перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря та покривала все, що носило російське ім’я, однаковим крижаним саваном рабства»? (Олександр Герцен).

Після однієї моєї публікації про український рід Зарудних і місце деяких моїх предків в українській і російській історії, я отримав два листи, за які, користуючись нагодою, хочу ще раз висловити їхнім авторам свою величезну подяку.

Один із кореспондентів, киянин Володимир Пархоменко, пише «Нарис історії Глинська», його рідного міста. Є в тому нарисі й про українську революцію 1917-1921 рр. Зокрема, таке:

«Створений більшовиками в Глинську орган радянської влади рішуче провів розподіл поміщицьких земель між біднотою, наділив тих селян, котрі не мали худоби, продуктивною і робочою худобою, сільгоспінвентарем та зерном, відібраними у поміщиків та ін. Селянам було дозволено рубати ліс поміщика Зарудного. Такі дії більшовиків зробили частину глинчан їхніми прихильниками, і це мало наслідки в недалекому майбутньому…

За свідченням очевидця, «на початку квітня (?) 1918 року в Глинськ вступив загін німців і гайдамаків. Глинчан зігнали до волосного правління на сходку. Під дверима волосного правління були встановлені станкові кулемети, чорні дула яких були націлені в юрбу. Там же стояло біля десятка дерев’яних лавок і купа заготовлених різок. На ґанку, поруч з кулеметами, стояв німецький комендант, біля нього пан Зарудний. Комендант оголосив, що за порубку (зроблену за розпорядженням Ради) лісу, що належить панові Зарудному, жителі повинні виплатити Зарудному компенсацію 80 тис. карбованців. Кільком глинчанам, які спробували висловити невдоволення, карателі всипали різок і шомполів. Свою порцію шомполів отримали й ті, хто добровільно здав німцям і гайдамакам зброю. Ця екзекуція тривала від ранку до полудня».

Далі В. Пархоменко зазначає: «Коли загін гетьманців 10 листопада 1918 року напав на партизанський табір в Олаві, бій закінчився перемогою партизанів. Тяжке поранення отримав один з командирів карального загону гетьманців, капітан ще царської служби Зарудний, син глинського поміщика (…). [Після ліквідації гетьманату] вслід за дєнікінцями до свого помістя в Глинську повернувся Леонід Зарудний, син місцевого поміщика, який перед тим служив у армії гетьмана Скоропадського».

Отакі «благородство пориву, безкорисливість, чесність перед собою та суспільством» (слова Леоніда Іваненка про політику періоду визвольного руху 1917-1921 рр. у публікації «Про еліту, аристократію та благородство поривів», «День», 14.04.06).

Громада відповіла адекватно. Про це — в листі В’ячеслава Труша, мого земляка.

Лозовчанин В. Труш у своєму нарисі «Національно-визвольний рух на Лозівщині у ХХ столітті» пише: «Замилування Гетьманатом, чи вірніше — союзниками, тривало недовго. Політика реквізицій підштовхнула селян на повстання. Тоді ж починається організований махновський рух(…). Просуваючись землями Олександрівського та Павлоградського повітів, махновці вели бої з військами гетьмана та союзників.

Серед лозівчан і досі побутують спогади про Махна — від серйозних до легендарних. Зберігся опис руйнування маєтку родини Зарудних у селі Домаха, зроблений народним артистом України О. Тарасенком.

«…Занять у школі не було — всі були зайняті пограбуванням панського маєтку. Разом із махновцями, ми, дітлахи, влетіли у величезну, залиту сонцем, кімнату на третьому поверсі. В центрі кімнати стояв красивий чорний рояль. Вусатий махновець оскаженіло вдарив прикладом рушниці по білих лискуватих клавішах і вони болісно застогнали мовою різних звуків. «Ану, взяли! Налягли! Хай ця панська музика заграє нам там, на вулиці. Взяли!» Всі припали до роялю і з силою штовхнули його в прірву вибитої стіни…

Коли вже зовсім стемніло, ми знов вирішили заглянути в палац. Раптом з темряви хтось жбурнув палаючий факел. Перелякані на смерть, ми галопом вилетіли з палацу. Через якусь мить все навколо палало вогнем. Смолоскипом горів панський маєток Зарудного. А навколо, на відстані, до ранку стояли з дітьми селяни, скрушно спостерігаючи нічим не виправданий злочин…».

Не виправданий? Дивлячись як розуміти правду — у формально-законницькому або сутнісно-історичному значенні. Коли один із нащадків Григорія Зарудного, миргородського полкового осавула та дипломата гетьмана Мазепи, шмагав гайдамацько-німецькими шомполами своїх селян, знайшлися селяни, які на знак помсти спалили садибу іншого нащадка Григорія Федоровича. З історичного погляду, все дуже логічно.

Не судилося «кращим людям» козацького народу вирости в українську аристократію, яка була б вкорінена в рідний ґрунт і втілювала б силу, багатство й енергію нації. Їхнім нащадкам судилося лише імперське дворянство, що до національної аристократії не має ані найменшого стосунку.

Остання замальовка — європейський пейзаж.

«Споглядаєш поля. Кожен клаптик огороджений товстенною, високою стіною, схили гір увінчані терасами, і вся країна розбита на клапті, огороджена каменем. Я спершу не розумів загадки, яку мені все це ставило, поки нарешті не усвідомив, що це власність, це капітал, мільярди мільярдів, порівняно з якими нікчемна наявна праця покоління. Що таке в нас, у Росії, минула праця? Дичина, гладінь, нічого немає, ніхто не живе в будинку діда, бо він ще за діда два-три рази горів. Що залишилося від діда? Одяг? Корова? Та й одяг цей зотлів давно, і корова здохла. А тут це минуле охоплює всю людину. Хоч куди повернися, скрізь минуле, спадкове... І мимоволі назрівала думка: яка ж революція зруйнує це кам’яне минуле, всюди вросле, у якому всі живуть як молюски в кораловому рифі» (Лев Тихомиров, колишній російський народоволець, а потім монархіст).