Про дві риси українців

У нас, українців, є, на мій погляд, дві риси, якими самі себе характеризуємо: ми — працьовита нація і ми — бідні-нещасні й потребуємо допомоги. Щодо першого, то треба ще подивитися, з ким ми себе порівнюємо, а у другому випадку, думаю, нам потрібно від такої самохарактеристики відштовхуватись якомога далі.

Пригадую, коли була школяркою (а я навчалась у російській школі), у підручниках української літератури біографії письменників були дуже куценькими, дуже подібними. В них зазвичай говорилося, що письменник народився у бідній сім’ї, жив бідно, вчителював і помер у злиднях. Здавалося, що в тих біографіях змінювали тільки прізвища, роки життя, а текст залишався незмінним. Так само, як іноді пам’ятникам міняють тільки голову. Біографії ж російських письменників були більш наповненими якимись цікавими деталями, більш живими, а від українських віяло безнадією, бідою, безвихіддю. Напевно, радянська влада навмисно насаджувала малим українцям відчуття, що все українське сумне, нецікаве, безнадійне.

Я живу за кордоном, і мені доводиться час від часу читати вірші наших заробітчанок про нас. Читаючи ці вірші, начебто знову повертаюсь у свої шкільні роки, і знову мене охоплює та нудьга шкільних підручників. У цих віршах головна тема така: бідні ми, нещасні. Чомусь не береться до уваги, що наші родини в Україні завдяки нам, заробітчанам, можуть жити трохи заможніше, що можна допомогти дітям отримати освіту. Звичайно, розлука з батьківщиною — дуже важка. Не бачити дітей роками — дуже болісно. Але ж дітей можна забрати до себе. Якщо ж розлука з батьківщиною дуже нестерпна, завжди можна повернутися додому.

Я — продукт радянської системи освіти. Я теж свого часу вважала, що нічого цікавого в нашому українському минулому і сучасному немає. Здавалося, що все цікаве завжди відбувалось у Москві, Петербурзі. Ну, що цікавого, думала я, може бути десь у Луцьку чи Черкасах? Моя подруга, яка так само, як і я, була російським філологом, не раз на мої слова про важливість вивчення української літератури, говорила: «Ну, скажи мне, Лена, кого из украинских писателей можно поставить рядом с Толстым или Чеховым?» І я не одразу знаходила відповідь на ці слова. Тепер я знаю, що можна відповісти моїй подрузі.

Впевнена, що відчуття меншовартості приходить із дитинства, з тих самих підручників про бідних-нещасних українців. Нам же наші вчителі та батьки ніколи не розповідали про те, що Русь була такою могутньою державою, що європейські королівські сім’ї хотіли мати міцні зв’язки з Україною і що Ярослава Мудрого називали тестем Європи. Його доньки одружувалися з європейськими королями, його сини одружувалися з принцесами впливових держав, а руки його дочки Анни французи просили тричі: одного разу швагер короля Генріха, а двічі сам король Франції. Це ж скільки підків стоптали французькі коні, поки нарешті привезли до Парижа українську князівну Анну? А Анна була прабабцею 30 французьких королів, і ті королі коронувалися на Євангелії, привезеному з Києва Анною...

А чи багато ми знаємо про вплив українців на формування еліти Росії за часів реформ Петра Першого? Коли росіяни пишуть книжки чи знімають фільми про епоху Петра Першого, вони залюбки розповідають про німців, голландців, норвежців, які вчили майбутнього царя, про європейців, які служили в Росії. Але росіяни чомусь мовчать про те, що Петро Перший зобов’язав видатних українців-викладачів Києво-Могилянської академії, зокрема Феофана Прокоповича, поїхати до Росії і там працювати на розбудову Російської держави. І що саме тому, що найкращі викладачі змушені були виїхати до Росії, Києво-Могилянська академія почала занепадати. І що відтоді всі більш-менш визначні українці підживлювали саме російські культуру, науку, мистецтво.

Також росіяни, розповідаючи про видатного вченого М. Ломоносова, «забувають» розказати, що Ломоносов виїжджав вчитися не тільки до Західної Європи, він також навчався у Києво-Могилянській академії — першому університеті у Східній Європі, який був заснований 1659 року. До відкриття Московського університету (1755   р.) залишалося ще майже сто довгих років.

А що ми знаємо про Івана Мазепу крім того, що він зрадив Петра Першого і що його прокляла російська церква? А виявляється у ХVIII столітті, завдячуючи І. Мазепі, Європа дуже цікавилась Україною. А постать самого гетьмана була настільки привабливою, що великі письменники, композитори, художники присвятили Мазепі свої творіння. Наведу імена митців, які відобразили Мазепу: В Гюго, Вольтер, Байрон, Міцкевич, Ю.  Словацький, Ф. Ліст, Ежен Делакруа, О. Пушкін, П. Чайковський. Мазепа був натхненником європейського романтизму, а ми про це й гадки не мали.

Ще одним славетним сином України є Серж Лифар (1905—1986), признаний найвидатнішим артистом балету та хореографом ХХ століття.

Соломія Крушельницька (1872—1951) була визнана за життя найвидатнішою співачкою світу, виступати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Федір Шаляпін. Джакомо Пуччіні подарував Крушельницькій свій портрет з надписом:»Найпрекраснішій та начарівнішій Баттерфляй.»

Напевно, більшість українців знають, що саме в Україні побудований літак «Мрія», який може підняти найважчий вантаж у світі. А чи всі українці знають, що українець І.Сікорський (1889—1972) створив багато моделей літаків, а 1941 року саме його модель гелікоптера S була вперше в історії авіації поставлена на озброєння армії США?

С. Корольов (1906—1966), головний авіаконструктор СРСР, який допоміг Радянському Союзу відчути себе підкорювачем космосу, завжди пам’ятав про своє українське коріння.

Відомий іспансько-французький художник Пабло Пікассо, коли побачив твори нашої великої художниці-самоучки Катерини Білокур (1900—1961), у захопленні сказав: «Якби вона була нашою художницею, ми б примусили, щоб про неї заговорив увесь світ».

До чого я все це веду? До того, що ми, українці, маємо за своїми плечима велику історію. Серед нас, українців, було й є багато великих особистостей, і ми не гірші за інші народи, а часто і більш сміливі та відважні. Весь світ змирився з думкою, що Росія непереможна, а ми знаємо, що Росію можна і необхідно перемогти. Історія показує, що серед нас завжди було багато сміливців. Наш народ знав, що за волю треба боротися. Ми це робили раніше і робимо зараз. І багато кому можна повчитись у нас мужності та рішучості...

Так що ми не маємо жодних підстав вважати себе бідними-нещасними. Он японці живуть майже на вулканах, їх постійно трясе, але бідними-нещасними вони себе аж ніяк не вважають. Ізраїль у пісках, в оточенні ворожого арабського світу зі зброєю в руках створив чудову комфортну для життя країну. Ми ж живемо на родючому чорноземі, маємо море, річки, гори, корисні копалини — і при цьому вважаємо себе бідними?