Про етногенез караїмів...

У матеріалі «Зикурати Криму», що був недавно опублікований на шпальтах газети «День» (див. №24 від 12 лютого 2015 року), я розповів про жителів степової частини півострова, про татар, народ, що за півтисячоліття свого буття у Криму трансформувався в осілу людність, що своєю працею перетворила посушливі степи на квітучий і благодатний край.

А от етногенез іншого корінного народу Криму — караїмів — знають не всі. Колись мій добрий друг, вчитель історії однієї з джанкойських шкіл Іван Данилов, розповідав: «З давнього, державного і чисельного народу нині ж у світі залишилося всього кілька тисяч караїмів, у Криму — орієнтовно 800 осіб». Його розповіді, як і назви місцевостей — Чуфут-Кале, Кара-Даг, Кирк-Йер, Бельбек-каньйон, Балта-Тиймез, — заворожували й інтригували.

Батьківщиною караїмів, цього тюркомовного народу, був Алтай. Десь у VIII—IX століттях караїми разом зі спорідненими з ними хазарами на пониззі Волги й Уралу створили потужну і процвітаючу державу — Хазарський каганат зі столицею Саркел (Біла вежа), домінуючою релігією цього державного утворення був іудаїзм. 965 року київський князь Святослав, сказавши своє знамените «Іду на ви», пішов війною на хазар, вщент зруйнувавши Саркел. Після поразки частина хазарів і караїмів пішли в Середню Азію й Афганістан, інша частина переселилася в Крим.

Про сліди тисячолітнього побуту караїмів на півострові, про залишки їхньої високої культури розповідати складно. Це треба бачити!

Весь гірський масив Чуфут-Кале — суцільний музей під відкритим небом. Залишки палаців караїмських каганів, цілі житлові квартири, вирубані в камені, печерні культові споруди, спостережні вежі, фортеці на вершинах скель, некрополі, системи водопостачання і водовідведення, а між ними зелені ниви і фруктові сади — вражають уяву.

Кримське ханство, татари-магометани мирно співіснували з караїмами-іудеями, поважаючи їх за працьовитість і комерційний хист. 1246 року король Данило, дбаючи про розвиток торгівлі у краї, запросив караїмів у Галичину, надаючи їм землі й привілеї. Громади караїмів були в Галичі, Львові, Перемишлі, Луцьку, Звенигороді й інших містах Червоної Русі.

Розум і військову звитягу караїмів цінували й запорозькі козаки. Історія зберегла імена козацьких полковників Мінаша, Бубновського, Ільяша Караїмовича.

Та після захоплення 1783 року Криму царською Росією з часом було введено дискримінаційні закони про зони осілості для євреїв і караїмів.

Через війни, репресії, депортації цей талановитий народ був частково витіснений зі своєї батьківщини, частково асимільований.

Караїми поклонялися єдиному Богу і Старому Заповіту, особливо П’ятикнижжю. Виконання десяти заповідей Божих — головна вимога іудаїзму. Старий Заповіт для караїмів — зосередження глибокої мудрості, осягнення якої можливе лише силою власного розуму.

Росія, здавалося б, християнська держава, забула десяту заповідь Божу «Не пожадай майна свого ближнього». Захопивши і руйнуючи святині порубіжних народів, їхні храми, мечеті, синагоги, школи і засоби масової інформації, окупанти намагаються позбавити їх історичної пам’яті, а там і самого життя.