Про «геніїв другої свіжості», або Слово на захист Поета

Шлях кожного українця йде повз Шевченка, але для когось це шлях до Поета, а для іншого — від нього. Від Кобзаря можна відійти дуже далеко, але і шлях до Шевченка для справжнього українця ніколи не скінчиться, бо піднятись на таку висоту не зміг ніхто ще в Україні. Хтось проклав стежку від Кобзаря ще в школі, сприймаючи шкільну науку як особливий вид тортур, і цією стежкою іде й досі. Але думаю, що більша частина, навіть тих, що так починали, таки змогла повернути у своїй свідомості до розуміння Кобзаря і тільки після цього — до надання йому того місця, що і належить Поетові. Для когось, завдячуючи батькам і душевному відчуттю дитинства, цей шлях відразу був одного напрямку — тільки до Поета.

Але останнім часом з’являються «генії другої свіжості», для яких власний шлях до псевдоолімпу починається з того, щоб копнути ногою когось з великих або хоча б, як песик, задерти ногу біля п’єдесталу. «Який він сміливий, який незвичайний, оригінальний і майже геніальний», — так і чути в колах не дуже освіченої «нової інтелігенції», адже у нас тепер багато «нових» згори і донизу.

Ну, хто проти того, щоб в Україні з’явився Поет! Пишіть, змагайтеся, маючи вишукані взірці, в Україні їх достатньо. Так ні, треба вишукати щось таке, в чому є можливість перевершити Поета.

«От від нього розповсюджується запах часнику, а я вживаю жуйку «Суперзелені кристали»! Слабо Поету! Він їздив кіньми, а частіше взагалі ходив пішо, а в мене «Мерс»!» І згадалося одне з «Денискіних оповідань», коли Дениска горланив на всю міць, а його ніяк не порівнювали з Козловським. І Дениска дивувався: «Невже Козловський співає ще голосніше?» Нормальне сімейне виховання дало можливість Денису Драгунському стати журналістом, що добре розуміє навколишній світ, в тому числі й «українське питання», яке з Москви не кожен угледить без імперського шовінізму. А от деякі українці воліють стати відомими зовсім протилежними діями, залишаючись на все життя «недозрілими денисками».

Так, в Україні (і не тільки!) поставили Шевченка на п’єдестал, але не п’єдестал кондотьєра, маршала чи «вождя». Це п’єдестал, який дає змогу кожному бачити свого Генія і побудувати прямий шлях, яким Поет, як друг, співбесідник і вчитель, сходить до нього за першим покликом. А от, коли кликати — залежить від самої людини, від її потреб, зрілості і відчуття своєї належності до країни Поета.

І не обов’язково, щоб це було в якісь певні дати при особистих відвідинах скам’янілого Тараса. Адже він не Командор, і його статуя не зрушить з місця, хоч хвалити його, хоч ображати. Контакт з Поетом — то справа духовна, вона визріває поступово, як внутрішній потяг, власне бажання і необхідність.

І відійдуть на другий план програмні віршовані цитати, а з’явиться мученицька душа, яку і розумієш, і якій співчуваєш, і якою починаєш пишатися, бо в ній бринять рідні тобі мелодії.

Україна, слава Богу, не якась там Англія, де кожен англієць слова не дасть вимовити проти свого кумира — Шекспіра. Російський дослідник Ілля Гілілов практично поставив крапку, довівши, що Шекспір — то витвір колективної праці представників найзнатніших графських родів. Причому зробив це вишукано, без образ, з величезною пошаною до національної гідності. Але і графам, і перам, і лордам більш до вподоби Шекспір, що був актором-невдахою, другорядним дрібним підприємцем, після якого не залишилося ані книг, ані рукописів, навіть якихось ділових записів. Тобто англійці розуміють, що Шекспір — це міф, але вони не бажають його позбутися.

Повчитися б їм в українців, що не тільки міфи не створюють, але навіть не поворухнуться, коли свої ж власних геніїв, визнаних людством, в багні викупають.

І ще кажуть, що немає в Україні демократії! А може, демократія — це щось інше, і саме випробування демократичними свободами витримати найважче?