Про користь туризму святими місцями
Йшов 1987-й рік. Це був простий радянський час, пам’ятний для всіх партійністю, атеїзмом, обов’язковими політзаняттями з пред’явленням парторгу конспектів за заданою темою… А я була простим радянським службовцем — редактором у книжковому видавництві. Ставлення до релігії — як у всіх! — вкладалося в розхоже формулювання: «Чи є Бог на світі, чи немає Бога на світі — це науці невідомо» (пробач, Господи! — не відали тоді, що творили!). Але… до нашої честі будь сказано: гени, закладені багатьма поколіннями глибоко віруючих предків, частенько нагадували про себе й повертали душу до Бога. Що ж особисто мене, то моя прабабуся Міннехан у мої ніжні чотири місяці віднесла мене до місцевого мулли і навернула на іслам, глибоко нехтуючи моїм петербурзьким походженням і «партійною совістю» моїх батьків. А пізніше й молитов навчити встигла…
Тепер про це можна говорити відкрито й спокійно, але за часів нашого дитинства про релігії вважали за краще мовчати, оскільки віруючих не приймали в піонери або комсомол, без комсомолу не приймали в інститут, без партійності не було професійної роботи в пресі, видавництвах, культурі тощо. Коротше, вся країна була в зачарованому колі єдиної можливої ідеології…
І чи можна було нас називати лицемірами? Були, звісно, такі, хто тоді свято вірив у комунізм, а тепер так само свято вірить у Бога. Однак більшість людей були дуалістами, тобто поєднували в собі матеріалізм з ідеалізмом і вели подвійне життя в наявних ідеологічних обставинах. Важко, звісно, зараз глибоко віруючій людині пояснити, що значить молитися таємно, — але так справді було, й це частина нашого історичного досвіду…
А тепер знову повертаюся в 1987-й рік, коли в моєму житті сталася подія, сповнена таємного сенсу. Вона примусила мене круто переглянути все прожите мною життя й повернути його в потрібне, правильне русло.
Наприкінці квітня, саме перед святом солідарності всіх трудящих, у видавництві розповсюджували «горящі путівки» в Самарканд — Бухару із заїздом у Педжікент і з екскурсією в гори! Чому ні? Щоправда, далеченько і дорогувато, але іноді добре відволіктися від робочої рутини й поринути у безтурботне споглядальне існування, коли на тебе не тиснуть робочі плани та службові обов’язки. Родина погодилася й дала гроші на сімейні покупки.
І от я з декількома колегами — любителями східної екзотики — вирушила в далеку подорож літаком, про яку зараз не насмілилася б і подумати…
А там усе було прекрасно: немислиме поєднання далекої старовини та сучасності, екзотики та туристичного комфорту, східної мудрості та весняної свіжості. Чудова погода супроводжувала нас постійно. І раптом в останній день нашого перебування в Самарканді (ми збиралися увечері помилуватися світломузикою на площі Регістан) небо безпощадно затяглося хмарами. Після обіду — вільний час, а на вулиці ось-ось вдарить грім!..
Що в таких випадках роблять туристи? Саме так: збираються тісною компанією… А мені раптом стало незатишно в готелі. Вирішила уникнути компанії й прислухатися до свого внутрішнього голосу: куди поведе, туди й піду.
Взяла парасольку — й пішла. Веде мене мій внутрішній голос, а я — за ним. Через якийсь час дивлюся — я біля центрального базару. Пам’ятаю, що поряд розташоване щось значне. Розгортаю карту — ой, старовинний мавзолейний комплекс «Шахі-Зінда»! Ось куди мене привело в останній вечір у Самарканді. Там має бути ще відчинено: зараз тільки кілька хвилин по третій.
І я пішла в потрібному напрямку. Але… тільки-но я ступила на вулицю, що вела до святині, почався не просто дощ — на мене обрушилися потоки води з ураганними поривами вітру. Нині, коли вже все позаду, навіть приємно згадувати, що я знайшла тоді в собі сили подолати стихію. Майже тропічна злива, різкі пориви вітру вивертають парасольку з рук, потоки брудної води мало не до колін, і — жодного підворіття, де можна було б сховатися.
Ну, нарешті! Знайомий вхід, портал. Хоч тут можна сховатися. Ліворуч від входу — каса, але через зливу тут нікого немає й усе відчинено. Покричала — ніхто не відповідає. Напевно, так треба. Пішла далі без квитка. Піднялася 36-ма сходинками, подивилася назад і вперед — ні душі навколо, я одна під дощем серед мавзолейної розкоші. Пригадала, як уперше прийшла сюди з групою, — і серце моє тоді стислося: бідолашна святиня Сходу, потоптана тисячними допитливими натовпами (і я серед них!). Зате нині — нікого, а мавзолеї, умиті зливою, ніби почали дихати мені назустріч. І дивна річ — мені захотілося привітатися з кожною реліквією. Розумію, що безглуздо… і йду далі. Веде мене мій внутрішній голос уздовж галереї великих усипалень у святая святих «Шахі- Зінда» — до мавзолею «Живого царя» — самого Куссама ібн Аббаса, який за життя був оголошений святим за проповідь і насадження ісламу в Самарканді ще в 60-ті роки VII століття, в доарабські часи.
І ось я біля цілі. Брукована дорога закінчилася круглим двориком зі склепінчастою аркою, я стою перед заповітними різьбленими дверима. І я відчинила старовинні різьблені двері, переступила заповітний поріг.
Усередині було майже темно, але очі скоро звикли. Навколо — гранично просто й скромно. Спочатку передбанник (вибач, Господи, не знаю, як його назвати), за ним під куполом — невеликий зал, майже половину якого займає піднесення за дерев’яною огорожею. Я встала перед цією огорожею, торкнулася до неї. А що робити далі — не знаю… Звідки прийшла підказка — не знаю, але я встала навколішки й почала читати всі молитви, які знала й пам’ятала.
Вийшла — над головою сонце сяє, хмари розійшлися над святинею Шахі-Зінда. Пішла я назад мавзолейною галереєю — і вже не соромилася вітати кожний пам’ятник на своєму шляху. Так розпочався для мене новий відлік часу…
