Про «мавп» мовної політики
Сказане харків’янином: «Мысль, что, может быть, близко уже время, когда не только признаки малороссийских обычаев и старины будут изглажены навеки, но и самый язык сольется в огромный поток величественного, владычествующего великороссийского слова, и не оставит, быть может, по себе ниже темных следов своего существования, наводит на меня такую хандру, что иногда приходят минуты, в которые я решился бы отказаться от обольстительных надежд моего тесного честолюбия и удалился в мирную кущу простодушного полянина — ловить последние звуки с каждым днем умирающего родного языка».
Хто там нудить світом? Хто це з тугою ловить останні звуки вмираючої рідної мови? Можливо, один із небагатьох депутатів Харківської міської ради, які підтримали протест прокурора на рішення надати величній та панівній російській мові статус регіональної? Аж ніяк. Сказано, а точніше, написано в листі до В. Анастасевича славним харків’янином Петром Гулаком-Артемовським 11 лютого 1828 року. Через тринадцять років він стане ректором Імператорського харківського університету, і Харків стане колискою українського національного відродження ХIХ століття.
І хоча, як відомо, історія вчить тільки тому, що вона нічому не вчить, харківський мер Михайло Добкін і секретар міської ради Геннадій Кернес можуть оцінити приблизну ефективність своїх зусиль. Порівнюючи себе з Сізіфом. Або з мавпою. На вибір.
