Про нашого Читача

«День» завжди підкреслює, що наш великий капітал — наші читачі. Власне, саме тому незмінним п’ятничним розворотом є «Пошта «Дня». Минулого тижня ми опублікували замітку нашого прихильника-ентузіаста — Миколи Котова із Дніпродзержинська, який не тільки стабільно ділиться з редакцією міркуваннями на різні актуальні теми, а й є фактично волонтером-пропагандистом ідей «Дня» і самого нашого видання.

Микола Олександрович, зараз уже пенсіонер, а за фахом інженер-механік, будівельник, написав нам більше про себе та свій рід:

«...Сім’я Лукії та Клима Снитьків жили на околиці Дніпродзержинська. Мали дев’ять соток   городу з піщаним грунтом, на якому без гною могло нічого й не вирости. Та Клим старався вчасно внести добрива, щоб вродила картопля, городина. У сім’ї росли діти: Векла, Агафія, Павло, Килина, Палажка, Хома, Ганна, Катерина, Яків, Іван, Параска, Оксана. Про всіх піклувались однаково: щоб дитина вчасно поїла, відпочила, по мірі здібностей «потрудилась». І обов’язково, щоб вміла молитися Богу.

Хоч родина і жила в труднощах, але всього з продовольства було вдосталь, бо добрі господарі знали — щоб гарно жити, слід добре працювати, й усе здобувалося чесною працею. Бідний — значить, ледачий. Жили б щасливо в труді та злагоді, якби не ленінсько-більшовицький бунт... Труднощі, голод, хвороби розкидали дружну трудову родину.

Діти хотіли жити краще. Досягли самостійного віку, батьки давали змогу їм працювати. Ганна  пішла в найми доглядати дітей священика. Її цінували. Допомогли, коли вона виходила заміж за росіянина Олександра, який із матір’ю Марією приїхав до Дніпродзержинська, шукаючи кращого життя. Священик подарував їй ікону Миколи Чудотворця й сказав, щоб сина, як народиться хлопець, назвали таким ім’ям. Так з’явився в новій родині я — Микола. Маму Ганну священик і його дружина дуже цінували за чесну працю».

«Мій батько приїхав до України в 1930-х роках із Курської області разом зі своєю матір’ю Марією, — писав Микола Олександрович нам в одному з попередніх листів. — Більшовицький переворот порушив ритм життя, приніс простим людям страждання. Батько зі своєю матір’ю, як і всі люди, намагалися вижити, і разом із тисячами таких самих бідолах поїхали в Україну, сподіваючися на краще.

Коли одружились із Ганною, їхній дім був — одна кімнатка в батьківській хаті матері. Ще була дочка Галя. Ми любили свого батька, який працював на металургійному заводі простим слюсарем. Він приходив додому стомленим, але щодня не обділяв мене та сестру увагою. Жилося й бідно, й важко. Пережили німецьку окупацію. Батько не був у німців на службі. Він і мати були неписьменні.

Після війни життя нашого батька Олександра, матері Ганни та нас усіх стало ще тяжчим. Батько влаштувався працювати на вагонобудівний завод імені газети «Правда». Заробіток був мізерний, і він хотів перейти на Дніпродзержинський коксохімічний завод ім. С. Орджонікідзе, але не міг, оскільки, за сталінськими законами, переходити не дозволялося. Сім’я голодувала. Після скасування закону моєму батькові дозволили перейти на кращу роботу на коксохімзавод — в аглофабрику слюсарем по ремонту.

Я і сестра вчилися в школі. Дивлячись на життя батька та матері, вирішив здобути фах, якого потребувала в ті часи країна. Закінчив Дніпродзержинський індустріальний технікум, відслужив у армії.

Батька-матері вже немає на світі. Але я зі своєю дружиною Надею ніколи не забувємо своїх батьків. Чесність, праця і правда роблять людей шляхетнішими, спонукають любити одне одного. Так учили мене батько та мати, і я виконую їхні заповіти».

***

Зараз же Микола Котов ніколи не забуває поділитися прочитаним «Днем» зі знайомими та закликає всіх передплачувати наше видання. Редакція вирішила винагородити зусилля нашого читача й преміювати його книжками з нашої «Бібліотеки» — «Сила м’якого знака» і «Україною Incognita». Дякуємо вам, Миколо Олександровичу!