Про пам’ять, дружбу та вдячність

Нещодавно я побував у гостях у Бекіра Аблаєва — кримськотатарського хлопчика, який розшукує нащадків Івана Євтушенка. Цього чоловіка з родиною свого часу від голоду врятував прадід Бекіра. Докладно про це розповів сам Бекір.

Якось ми з Надиром засиділися за вечерею. За вікном було вже темно, зійшов молодий місяць. Ми сьогодні пізно прийшли додому — для середи це звична справа. У цей день я затримуюся в школі, тому що займаюся в театральній студії, а в Надира тренування з дзюдо. Ми вже пили чай, коли з-за столу підвівся дід, збираючись дивитися телик. Раптом він зупинився і подивився мені під ноги, а потім докірливо спрямував погляд на мене. Я спочатку був здивувався, потім глянув собі під ноги, і все зрозумів... Біля моїх ніг зрадницьки лежав шматок хліба, — як він туди потрапив, не збагну! Справа в тім, що в нашому будинку до хліба завжди ставилися як до святині, бо ще покійна бабуся розповідала, що мрією дітей перших повоєнних років було бажання наїстися простим чорним хлібом. А тут під моїми ногами лежав білий пшеничний шматок хліба...

— Підніми хліб! — суворо сказав дід. — У голодні часи ось цим шматочком, який зараз лежить під вашими ногами, хтось міг врятувати собі життя...

Нам з братом стало соромно, опустивши голови, ми сиділи за столом, боячись підвести очі. Дід дуже рідко сердився на нас. Він, трохи помовчавши, продовжив:

— Я зараз вам розповім про голод, а ви подумайте і зробіть висновки. Історія, яку я вам зараз розповім, трапилася в далекі тридцяті роки. У країні почався голод. Із прилавків магазинів зникли хліб, борошно та інші продукти. Люди пухли з голоду й вмирали. Особливо страждали діти... У Криму люди теж страждали від недоїдання, але найважче було в багатьох областях України та Росії... Пам’ятаю, люди із Західної України, рятуючись від голоду, їхали в Крим. У наше село Акманай приїхало кілька сімей, дві з яких оселилися в нас вдома: одна сім’я оселилася в халупі, а друга влаштувалася в коморі, переробленій під житло. Добре запам’ятав дядька Івана Євтушенка.

Сім’я його складалася з дружини і трьох ще зовсім маленьких дітей. Він говорив українською, а ми трохи знали російську мову, тому один одного розуміли. Жили ми з ними дуже дружно. Перший час ми, як могли, допомагали їм, ділилися тим, що в нас було. Пам’ятаю, як ми допомагали рибалкам тягнути сіті. Багато жителів села Акманай виживали завдяки риболовлі, й рибалки за нашу роботу платили нам рибою. Пам’ятаю також, як ми з дядьком Іваном ходили купатися, потім йшли берегом моря й збирали рибу, яку хвилею викидало на берег... Так минав час, життя потрохи налагоджувалося.

Потім почалася війна, й ми знову пережили кілька голодних років. 1943 року мене погнали в рабство до Австрії. Весною 1944 року мені та кільком моїм товаришам вдалося втекти й приєднатися до Червоної армії, в якій я прослужив до 1951 року. Про депортацію кримських татар дізнався лише 1945 року з листів родичів. Вони мені написали, що 18 травня 1944 року дядько Іван заступився за нас і намагався довести військовим, що ми ні в чому не винні, на що йому пригрозили, що за вчинення опору владі його із сім’єю виселять з Криму разом з кримськими татарами. Свою сім’ю я знайшов 1951 року, після демобілізації з армії, в Самаркандській області, недалеко від міста Джуми, в радгоспі ім. Ілліча, куди потрапила значна частина акманайців. Окрім кримських татар, а вони становили 90%, тут у радгоспі жили чотири родини німців Поволжя; 12—14 сімей росіян, розкуркулених і висланих з середньої смуги Росії; три корейські сім’ї та чотири сім’ї турків-месхетинців, які також потрапили сюди в роки лихоліття... Слід сказати, що всі ми, об’єднані нещастям, жили дуже дружно. Серед кримських татар було багато висококласних фахівців, тому радгосп ім. Ілліча завдяки спецпереселенцям став одним із найбагатших і провідних радгоспів у республіці. Минав час, велика частина акманайців перебралася в м. Джума, будували будинки, грали весілля, народжували дітей, але ні на хвилину не забували про свою історичну Батьківщину, про Крим. Вони вірили, що настануть такі часи, коли вони зі своїми дітьми повернуться в рідні краї, до свого рідного Акманая.

На початку 1960-х років у житті депортованих акманайців відбулася знаменна подія — в місто Джума приїхав Іван Миколайович Євтушенко. Той самий Євтушенко, який, рятуючись від голоду в 30-і роки, знайшов собі притулок і порятунок у нашому рідному селі. Минуло стільки років, а він не забував акманайців, нашу сім’ю, шукав нас і знайшов! Зустріч із дядьком Іваном описати дуже важко, стільки було радості, стільки вражень! Він розповів, що живе, як і раніше, в Криму, що нас там дуже не вистачає, що Крим без кримських татар — це не Крим! У нашому будинку всі ці дні збиралися колишні сусіди, родичі, колишні односельці. Вони приходили, щоб послухати розповіді про Батьківщину з вуст людини, яка живе там. Для них це означало дуже багато, бо це була перша вісточка з Криму, з їхнього рідного Акманая; це був для них воістину ковток чистого повітря. Євтушенко прожив у м. Джума близько десяти днів, і всі ці десять днів він був найбільш бажаним гостем у будинках колишніх акманайців. І хоч із ким би він спілкувався, завжди з вдячністю згадував мого батька, вашого прадіда, — діда Аблу який врятував його та його сім’ю від голоду 1932 року...

Приїзд дядька Івана Євтушенка в м. Джума надихнув акманайців на боротьбу за повернення на свою Батьківщину. Він знову поїхав додому в Крим, а ми ще довго його згадували.

Дід, розповівши нам цю історію, довго сидів мовчки, а потім пішов до себе в кімнату. А ми з братиком деякий час обговорювали цю історію.

— Слухай, Бекіре, адже нащадки дядька Івана живуть, напевно, в Криму, — раптом сказав Надир, — напиши про це!

Так, подумав я, про це варто написати, і не тільки про це! Про те, що ми — щасливе покоління, яке не зазнало страшних голодних років... Про те, що ми пишаємося тим, що народилися й живемо на батьківщині своїх предків, у найпрекраснішому куточку земної кулі — в Криму.