Про позитивну енергію

Максим СОРОКА, начальник прес-служби Херсонського прикордонного загону:

— З кожним днем місто Херсон дедалі більше перетворюється на місто військових. Погано це чи ні — покаже історія, але те, що військовим доведеться тут жити невизначений час — це факт. Тож і доводиться вивчати місто, його життя, інфраструктуру. Що ж позитивного влилося в моє життя за останній час? Звісно ж, на першому місці — моя родина, синок, який пізнає цей світ з кожним днем дедалі активніше і тішить цим не тільки своїх батьків, а й сусідів, у тому числі й своїми криками. Але то таке, з віком минає.

Знаєте, сьогодні радує, що не змінилося ставлення мешканців Херсонщини до військових. Відколи їх прийшло так багато на нашу землю, вони відчули позитивну енергію та патріотизм людей. І ці настрої не лише не змінились, а посилилися. Стосовно прикордонного відомства, то воно швидкими темпами вчиться бути сильним, викорінюючи корупційні складові. На керівні посади тепер приходять тільки професіонали, люди, які пройшли зону АТО, показали на ділі свою значимість та вірність присязі. Як прикордонник я вважаю, що ми докладаємо максимум зусиль, щоб наші громадяни відчували себе спокійно. А віддачу відчуваємо майже щодня. З початку року десятки разів волонтери різного віку, в тому числі й ветерани-прикордонники, допомагали воїнам, які несуть службу безпосередньо на ділянці відповідальності. Крім того, громадяни, які мешкають у контрольованих прикордонних районах, здебільшого готові допомагати, виявляти підозрілих осіб тощо. Тобто співпраця, взаємодія, тісні та дружні стосунки як з органами місцевого самоврядування, так і з пересічними громадянами, на мою думку, перебувають на позитивній стадії. Минув лише рік, але цей рік уже показав, хто тобі товариш. Херсонці вважаються такими по праву. І я сподіваюсь, так само і для них ми стали не просто військовими.

Алевтина ТИМОШЕНКО, волонтерка:

— Минулий рік — це ціле життя: важке як фізично, так і психологічно. Почавши допомагати армії, ми не передбачали, що це так надовго, що це — тяжка постійна праця, далекі поїздки у військові частини і в дощ, і в сніг. Я зрозуміла, що триває справжня народна війна. Люди абсолютно різних соціальних верств, які не мають у звичайному житті нічого спільного одне з одним, раптом об’єдналися в один згуртований загін і роблять все можливе і неможливе, щоб допомогти нашій армії. Деколи — відриваючи від сім’ї останні кошти, економлячи на своїх потребах. Я не обмовилася, назвавши цих людей загоном, адже допомагають волонтерам зазвичай одні й ті ж. На жаль, за цей час ми також зрозуміли, що багато людей — патріоти лише на словах. Але значний позитив у тому, що за цей рік у нас з’явилися нові друзі — хлопці, яких проводжали на фронт і зустрічали. Щоправда, повернулися не всі... І зараз ми здригаємось від дзвінків із фронту, шлемо на передову посилки і віримо, що війна скоро завершиться.

Волонтерський рух в Україні вражає своїм розмахом, про це навіть писали закордонні ЗМІ. Але й тут знаходяться люди, які намагаються нажитися на людському горі. Тому, знаючи приклади шахрайства, закликаю всіх: якщо хочете допомогти нашим захисникам, співпрацюйте лише з тими, кому довіряєте.

Юрій АНТОЩУК, громадський активіст, голова ХОО «Об’єднання»:

— Я дуже рідко називаю якісь речі «негативними», бо кожна подія в моєму житті — це досвід, який чогось має вчити. Проте буває, що я не задоволений якимось подіями чи речами (їх часто люди сприймають для себе «негативними»), проте розумію, що зазвичай саме я їх і продукую. Тож події, якими я не дуже задоволений, які трапилися впродовж останніх декілька місяців чи днів, — нехай це буде дошкульна травма пальця, коли я тестував запуск квадрокоптера у своїй квартирі, та подряпана через це шафа... Також дуже погана ситуація, яка не торкнулася мене особисто, проте також пригнітила мій настрій, — це несподівана хвороба сина моєї знайомої. Якщо говорити про позитив, то таких подій у мене в житті набагато більше. По-перше, це моя участь у програмі «Активні громадяни» Британської ради і той факт, що я став їхнім партнером. По-друге, це десяток нових знайомств за якихось останніх декілька днів із неймовірно талановитими та активними діячами з усієї України. По-третє, велике задоволення — випробувати запуск квадрокоптера. По-четверте, реалізація дуже цікавих проектів. Один із останніх — організація конкурсу на кращого онлайн-картографа Херсонщини. Під час його проведення хочемо долучити людей до деталізації онлайн-карт, щоби зробити подорожі нашим краєм зручнішими і зрозумілішими.

Сабіна ДАДАШЕВА, музикант:

— Переконана, я не єдина, хто в тому чи іншому кутку України переживає схожі відчуття, але мені здається, що за останні півтора року я наново відкрила для себе місто, в якому живу вже більшу половину свого життя і яке ніколи не вважала занадто особливим. Перш за все, це стосується його жителів, яких я з подивом побачила в іншому світлі. Певно, то пафосно прозвучить, але я була вражена масштабами консолідації свідомих містян і жителів області навколо патріотичних ідей, які струсили всю країну. Такі слова, як «свідомість», «свідомий», набули для мене повнішого значення, позбавилися абстрактності книжкових термінів. Моя тепер уже не подруга із Криму з підкресленим сарказмом ставилася до цих понять, завжди вживала їх, коли хотіла образити мене й усіх інших громадян України, котрі не захотіли зустрічати з квітами й оваціями «русскую весну» на вулицях своїх міст. Вона була однією з тих людей, спілкування з якими зійшло нанівець якось само по собі, без сварок та істерії. Просто інакше, здається, і бути не могло, адже, як виявилося, в деяких випадках бути толерантним доволі складно. Натомість у житті з’явилися інші люди, з діаметрально протилежними поглядами. Це, певно, так реалізується закон збереження маси та енергії на рівні міжлюдських взаємин. Якщо вже казати про людські втрати, то, на щастя, досі війна не забрала із життя жодного з моїх родичів або друзів. Але горе і смерть усюди, із цим стикаєшся майже щодня. Неможливо про це не думати, не бачити цього, і, немов відчуваючи провину за власне здоров’я та благополуччя, намагаєшся надавати хоча б якусь допомогу постраждалим і нашим військовим. Армія для мене, як і для більшості наших громадян, також набула в ці часи іншого значення. Ніколи не думала, що колись у житті відчуватиму таку величезну подяку до людей у військовій формі. Ці два відчуття — смутної провини та безмежної подяки — стали моїми постійними супутниками. Мені здається, іноді я їх навіть не розрізняю.

Щодо фінансових змін. Робота в мене була і є, і завдяки тому, що винагорода за мою працю нараховується в іноземній валюті, непомірне подорожчання продуктів харчування й різноманітних послуг не змусило мене опинитися на межі виживання. Але майже всі мої родичі та друзі дійсно переживають зараз справжню фінансову скруту. Мені складно оцінювати дії влади, тому я не буду їх коментувати. Скажу тільки, що розчарування відчувається частіше, аніж хотілося б. Хочу вірити, що Україна подолає кризу на всіх фронтах. Скоріше рано, аніж пізно. І що всі жертви — недаремні.