Про російського інтелігента

«Нинішній російський інтелігент — прямий нащадок і спадкоємець кріпосника-вольтер’янця.

Якби в Росії була хоч купка цілісних людей з розвиненою свідомістю, тобто таких, у яких високих хід думок органічно втілений в особистість, — деспотизм був би немислимим.

Але де найрозвиненіші свідомості були позбавлені тіл, а тіла жили без свідомості, там деспотизму було максимально привільно.

Громадськість заповнила свідомість; розрив між діяльністю свідомості й особистим плотсько-вольовим життям став загальною нормою, більше того — він був визнаний мірилом святості, єдиним шляхом до порятунку душі.

Цей розпад особистості виявився фатальним для інтелігенції з трьох поглядів: внутрішньо — він зробив інтелігента калікою, зовні — він відірвав інтелігенцію від народу, і, нарешті, сукупністю цих двох причин він прирік інтелігенцію на повне безсилля перед владою, що гнобить її.

Півстоліття товчуться вони на площі, волаючи й лаючись. Удома — грязь, убогість, безлад, але господареві не до цього. Він на людях, він рятує народ — та воно й легше, і цікавіше, ніж марудна робота будинку.

Ніхто не жив — усі робили (або вдавали, що роблять) суспільну справу.

Не жили навіть егоїстично, не раділи життю, не насолоджувалися вільно його розрадами, але уривками хапали шматки й ковтали майже не розжовуючи, соромлячись і разом жадібно, як пустотливий собака. Це був якийсь дивний аскетизм, не зречення від особистого плотського життя, але зречення від керівництва ним. Воно йшло саме собою, абияк, похмуро й судорожно. То раптом свідомість спохопиться — тоді спалахує жорстокий фанатизм в одній точці: починається сварка приятеля за випиту пляшку шампанського, виникає гурток з якою-небудь аскетичною метою. А в цілому інтелігентський побут жахливий, справжня мерзенність запустіння: анінайменшої дисципліни, анінайменшої послідовності навіть у зовнішньому; день витрачається не відомо на що, сьогодні так, а завтра, по натхненню, все догори дригом; неробство, неохайність, гомерична неакуратність в особистому житті, наївна недобросовісність у роботі, в суспільних справах неприборкана схильність до деспотизму й цілковита відсутність пошани до чужої особистості, перед владою — то гордий виклик, то покладливість — не колективна, я не про неї говорю, — а особиста».

«Віхи». Збірка статей.