Про розширення зони добра

У статті Дмитра Десятерика «Другий фронт. Історія одного з волонтерів Майдану» («День» від 25.04.2014) є дуже цікава деталь. Сімнадцятирічна волонтерка Софія, яка вирішила допомагати медикам на Майдані, емоційно розповідає про свого першого пораненого: «Я його дуже добре пам’ятаю. Приїхала «швидка», привезла хлопця 18-19 років, блідого, кров з ношів стікає, прострілені обоє легені... Я була впевнена, що помре. Але за півтора тижні він уже бігав на Майдан. Дуже міцний юнак. Звати Богдан. Зараз на схід поїхав». А трохи далі вихлюпує на читача свій песимізм щодо стану нашої медицини: «Елементарно немає шприців, масок, немає фінансування, натомість багато несправедливості, спекуляцій, бюрокатії, дріб’язкових крадіжок, людського егоїзму на всіх рівнях. Хочу якось з цим боротися...» Отже, добро і зло живуть по сусідству, і порятунок наш тільки в одному: крок за кроком розширювати зону добра і милосердя. На щастя, це реально. Наведу маленький приклад з життя.

Бої на київських барикадах хоч і відгриміли, та все ж залишили свій глибокий слід — і в суспільстві, і в душах конкретних учасників подій. Про тілесне здоров’я і говорити нічого. Багато поранених, скалічених та отруєних газом людей були потім вимушені лікуватися в різних медичних установах України. Декому навіть пощастило пройти курс лікування за кордоном. Але залишилися ще ті, хто потребував фізичної та психологічної реабілітації — а це також сотні й сотні людей... І тут медики Майдану, які взяли на себе шляхетну місію турботи про життя і здоров’я бійців самооборони, вкотре виявилися на висоті. Вони почали активно зв’язуватися з реабілітаційними центрами та санаторіями країни. Медики з Жовтневого палацу (повстанці його перейменували на Палац Свободи) Зеновій Допілка та Сергій Петришин вийшли на мера Трускавця. Результатом стало рішення про безкоштовне санаторно-курортне лікування та реабілітацію майданівців саме у Трускавці. І тут з’ясувалося, що жертовні і скромні солдати революції зовсім не рвалися на лікування. Медикам доводилося умовляти і переконувати побратимів. Урешті-решт понад вісімдесят євромайданівців виїхали-таки на реабілітацію в Трускавець, двадцять чоловік отримали безплатне лікування в Трускавецькій міській лікарні.

Для більш якісного проведення роботи координацію було доручено реабілітаційному центру при медичній службі Майдану — начмеду Андрію Гуку та головному лікарю Руслану Добровольському. Центр був організований за сприяння Міжнародного благодійного фонду «Допомога дітям України». Кожен зробив свій вагомий внесок, але не будемо забувати тих, хто розпочав непросту справу, зробив перший поштовх. Звідки ж ті останні черпали натхнення? Думаю, воно проростало з проявленої на Майдані людяності, щедрості та героїзму. Це щодо механізмів поширення добра.

Загартовані в багатомісячному протистоянні, майданівці й самі не сподівалися на такий ефект від оздоровлення та реабілітації. До того ж, кожного зігрівала думка: про них не забула Україна! І тепер вони від щирого серця дякують усім причетним до їхнього оздоровлення.

Реабілітаційний центр Майдану не припиняє своєї роботи. Він почав тісно співпрацювати з профспілками України, і ті вже готові надати місця у своїх санаторіях для безкоштовного лікування майданівців. Так що забутих не буде, принаймні на це розраховують працівники реабілітаційного центру. Зауважу, що згадана мною стаття Дмитра Десятерика «Другий фронт» закінчується оптимістичним зізнанням сімнадцятирічної волонтерки Софії: «врешті-решт, Майдан дав мені усвідомлення того, що хороших людей дуже багато, що є ті, кому не все одно, і що доброті людській все-таки немає меж...»