Про справедливість

...Якщо награбовані у мене, в української армії, в українського народу мільярди залишаються у купки злочинців, які спокійно ходять вулицями України, сидять у парламенті і хизуються своїм багатством, і якщо влада, яку я годую своїми податками, а армія — захищає, не вживає каральних заходів, ба більше: запрошує цих осіб не в тюрми як шахраїв, а на державну службу як порядних, благородних громадян, то... То навіщо я, старий Лабунський, буду ще й сам дограбовувати свої злидні, коли мені дзвонять у двері і просять допомогти армії? Де закон, де елементарна, християнська справедливість?! Ви не повірите, я свій останній день народження відзначав 22 роки тому. Не можу запросити своїх однокласників — Петра і Василя — і випити з ними справжнього міцного чаю. І все через оті мінуси від пенсії (комунальні платежі, дикі ціни на харчі, бандитські ціни на ліки і лікування, одяг і взуття), бо якби не вони, то мені отих 983 гривні вистачило б на довгих 983 роки безбідного життя. А пригадую, зять Кучми свій черговий день народження святкував у Швейцарії, в Альпах. Спеціально збудував розкішний палац, запросив знаменитих гостей: Клінтона, Кобзона, двох Табачників... (А був же, їй-богу, як я, рядовий інженер, 120 ре на місяць!) А тепер...

Десяток мільйонів доларів, украдених Кучмою у родини Лабунських і української армії, прокобзонили за один вечір. Їм тоді було весело, їм і тепер, думаю, весело, вони — збоку, а я лишився наодинці з армією: я голодний — армія голодна.