Про «справжню Україну»

Для когось Кропивницький — рідне місто, хтось почав називати його своїм домом після того, як вимушено покинув свою малу батьківщину. Та багатьох кропивничан об’єднує спільне прагнення — зберегти місто чистим і наповненим добром. Кожен це робить по-своєму.

Олександра БУР’ЯНЕНКО, випускниця, переселенка з Луганщини:

— Останнім часом я відчуваю, наскільки насиченим і несподіваним може бути життя. Після переїзду з Антрацита до Кропивницького наша родина знову отримала випробування: нещодавно ми дізналися, що мені необхідно робити операцію. На це треба понад двадцять тисяч гривень, які нам самим не зібрати. Відома у Кропивницькому волонтерка Тетяна Сила запропонувала нашій родині оголосити про збір коштів, і ми погодилися. Ми з батьками були дуже вражені, наскільки почали відгукуватися люди. Дехто дзвонив і бажав удачі, дехто скидав гроші на картку анонімно, але найголовніше — ми відчули, що не одні! Покинувши дім у Луганській області, ми здобули його тут, у Кропивницькому. Нам лишилося зібрати ще зовсім трохи і вирушатимемо в Київ, в Інститут травматології. А поки щовечора моя мама пише у ФБ звіт і дякує за кожну гривню, яку нам пожертвували. Але ми сподіваємося і на себе. Наприклад, щоб не сидіти на шиї у батьків, я пішла працювати офіціанткою. Мені пощастило — всі мої колеги поставилися до моєї історії з розумінням, знають, що я з Донбасу, підтримують... 

Мені подобається Кропивницький.

Коли українські військові звільнять Донбас від окупантів, я б не хотіла повертатися назад у Луганськ (хоча батьки мріють, що повернуться в Антрацит, побудують будинок, триматимуть господарство...). Мені здається, що потрібно дуже багато часу, щоб там стало комфортно жити, не лише в плані інфраструктури, а й морально, і духовно. Інколи мені здається, що мають змінитися цілі покоління, щоб там, на Луганщині й Донеччині, з’явилася справжня Україна. Це будуть люди, які не сумніватимуться, «за» чи «проти» вони російського впливу, а просто житимуть на своїй землі, в Україні. Для цього треба багато часу, а в мене його немає...

Тетяна ТКАЧЕНКО-СУХАНОВА, директор Кіровоградського обласного художнього музею:

— Те, що не могло не радувати ні минулого тижня, ні цього, — що вже зовсім скоро наш музей отримає нове обличчя, адже у Кропивницькому триває конкурс «Мурал-арту» зі створення ескізу стінопису фасадної стіни музею. Перше засідання конкурсної комісії було дуже бурхливим і емоційним, ми вислухали всі зауваження і побажання й чекаємо на наступне обговорення, та все ж стіну вже підготовили під розпис. Також очікуємо і на зміни території біля музею. Зараз ми збираємо креативні ідеї щодо її облаштування, кропивничани виявилися активними — це не може не радувати. Значить, жителям міста не байдуже, в якому середовищі жити... До речі, цю тему ми піднімаємо не вперше і нарешті отримали підтримку й міської влади. Сподіваємося, найближчим часом зможемо втілити у життя цей масштабний проект.

А загалом планів, як завжди, і навіть на літо, дуже багато... Серед них — презентація нового соціального фотопроекту Сергія Жолонка «Береги Сіверського Дінця» (проект реалізується за підтримки Програми національних обмінів, розповідає про сучасне життя міст Луганщини, їхнє відродження після активних військових дій), ще одного патріотичного фотопроекту «Життя на нулі» та повномасштабного мистецького виставкового проекту «СПЕЦФОНД 1937 — 1939», з колекції Національного художнього музею України, який познайомить поціновувачів мистецтва із творами спеціального секретного фонду — так званим «забороненим мистецтвом» — роботами українських художників 30 — 40-х років ХХ ст., що розкривають маловідомі сторінки історії українського образотворчого мистецтва. Також будемо презентувати й інші не менш цікаві виставки та культурно-мистецькі, освітні й соціальні проекти.

А от про погане хочеться не думати, воно в мене глобальне і масштабне: нам просто катастрофічно не вистачає музейних площ — ні для зберігання, ні для експонування... В експозиції представлено лише 4% предметів із наших фондів, з часу відкриття музею для відвідування 9 травня 2001 року колекція музею збільшилася у шість разів (з 2 тис. експонатів до 12 тис.). Погано, що ми продовжуємо працювати у стані незавершеного ремонту... Проблем, звісно, багато, та хочеться думати про хороше. Ми намагаємося робити все для того, щоб ці проблеми не заважали нашим гостям отримувати насолоду від відвідин музею.

Андрій МАКСЮТА, начальник спецінспекції Кіровоградської міської ради:

— Понеділок минулого тижня для мене розпочався дуже рано: о 5.30 я вже виїхав на інспектування території Кропивницького. Три години вулицями міста, й о 9.00 — я вже на апаратній нараді в міського голови, а в 10.30 — на нараді з питань житлово-комунального господарства.  Кропивницький — гарне місто, тут живуть гарні люди, проте час від часу тут трапляються неприємні сюрпризи, які мені доводиться озвучувати. Найболючіше — це те, що ми самі, жителі міста, власними руками псуємо обличчя нашого рідного дому...

Так от, щодо неприємних сюрпризів — минулого тижня виявив знахідку, яка просто шокувала: недалеко від центру міста купа медичних відходів — голок, шприців, скарифікаторів, це все просто неба! Поліція на виклик не відреагувала взагалі, а фахівці еко- та спецінспекції визнали знахідку небезпечними відходами класу «Б». Це дуже серйозно. Відходи прибрали та утилізували через дві доби, коли про цю новину написали багато місцевих і всеукраїнські ЗМІ. Наприкінці тижня про благоустрій Кропивницького говорили у передачі «Радіомайдан» на місцевому каналі «Кіровоград».

Загалом тиждень пройшов дуже активно та продуктивно. Мій робочий день практично завжди триває з 8.00 до 20.00, а в понеділок — з 5.30. І це не разово, наступного понеділка буде так само. Субота для мене, практично завжди, також робочий день.

Та я людина, а не робот. І розумію, що відпочивати також потрібно. У неділю приділяю час сім’ї, їздимо на рибалку, мандруємо іншими містами. Там намагаєшся побачити щось позитивне та креативне і привезти його до Кропивницького. Змінюєш картинку і відчуваєш, як розширюється світогляд. Намагаєшся потім з новими силами та з новими ідеями працювати на роботі, яку дуже люблю. Отримую задоволення від того, що вдається зробити для міста.