Про «страдницький образ Гелія Снєгірьова»
З нетерпінням беру в руки кожен новий номер газети «День» і насолоджуюсь очікуванням: що на цей раз мені подарує улюблена газета? Дякую вам, дорогі друзі!
У номері № 83-84 за 18—19 травня 2012 року серед інших матеріалів із зацікавленістю прочитав статтю доктора фізико-математичних наук Максима Стріхи, в якій він розповідає про свого батька — Віталія Стріху. Мою увагу в ній, зокрема, привернуло те, що бабуся вченого Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик працювала вчителькою в Першій трудшколі імені Тараса Шевченка і що вона 1929 року кілька тижнів відсиділа у Лук’янівській тюрмі у зв’язку зі сфабрикованою тогочасним ДПУ судовою справою «Спілки визволення України». В статті, крім інших, згадуються також прізвища Дурдуківського і Єфремова.
Про «Спілку визволення України» та судилища над нею 1930 року я вперше довідався, прочитавши лірико-публіцистичну розвідку Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу («Ненько, моя ненько)», видану в серії «романи й повісті» 1990 року, яку я придбав відразу після виходу її у світ. У своїй розвідці автор також пише про свою маму Наталю Собко, рідну сестру популярного в радянські часи письменника Вадима Собка. На початку 1920-х років вона вчилася в київській трудшколі №1 імені Тараса Шевченка, яку «очолював блискучий педагог, улюбленець учнів Володимир Федорович Дурдуківський». Згодом саме його ДПУ зробить одним із організаторів «СВУ», а роль «керівника» «підпільної контрреволюційної організації» буде відведено академіку Сергієві Олександровичу Єфремову (про трагічну долю академіка, пов’язану і з цією «СВУ», написано у передмові професора М. К. Наєнка до «Історії українського письменства» С. Єфремова, яка вийшла 1995 року).
Гелій Снєгірьов свою роботу над книгою розпочав ще далекого 1972 року, закінчив він її 1977-го. Маючи змогу виїхати на Захід і видати там книжку (про видання такої книжки в СРСР не могло бути й мови — до кінця 1980-х років «СВУ» вважалась буржуазно-націоналістичною контрреволюційною організацією), він лишився на батьківщині, а рукопис передав для видання за кордоном, за що й поплатився. Наприкінці передмови до книги «Набої для розстрілу» Іван Михайлович Дзюба пише, що 22 вересня 1977 року Гелія Снєгірьова було заарештовано. У слідчому ізоляторі КДБ загострилися його хвороби, його помістили в Жовтневу лікарню. «Та стан його був уже безнадійний, — пише І. Дзюба, — і невдовзі — 28 грудня — він у тяжких муках помер. Але перед тим неймовірним зусиллям волі змусив себе укласти нотатки, в яких описав своє перебування в слідчому ізоляторі та в лікарні. Цей страшний людський документ не став доступним радянським читачам». І далі: «Мине час, забудеться дріб’язкове і другорядне. А страдницький образ Гелія Снєгірьова, його свідома жертва залишається в пам’яті людей. Ім’я його буде серед тих, ким пишається українська література».
Дуже хотілося б, що так було, щоб так сталося. Але сьогодні ніхто й ніде навіть не згадує ім’я Гелія Снєгірьова, українського патріота, вірного сина своєї землі, який перший розповів «людям, своєму світові про один із підлих злочинів сталінізму, про один із тяжких ударів, завданих українській культурі та суспільності» (І. Дзюба).
Шановна редакціє! Цього року виповнюється 85 років із дня народження Гелія Снєгірьова (народився 1927 року, дати народження не знаю), а 28 грудня — лише 35 років від дня його смерті. Вважав би за доцільне, щоб в одному з п’ятнично-суботніх номерів газети «День» був опублікований матеріал одного з високоповажних авторів газети про Гелія Снєгірьова, його літературні твори, роботу в кіно, а також про те, чи збереглися ті його тюремні нотатки, чи цей «страшний людський документ» стане доступним українським читачам.
