Про життя...
Отримавши в подарунок за акцією «Активний передплатник-2007» книжку «Мої університети», сердечно вітаю вас із виходом шостого за рахунком тому з серії «Бібліотеки газети «День». Хочу висловити вам слова подяки за те, що є газета «День», за створення «Бібліотеки «Дня», за відродження історії України, за ясну позицію про Голодомор 1932—1933 рр., за те коло авторів, які своїми статтями формують світогляд читачів навколо української ідеї, виховуючи риси українського патріотизму. Повинен вам сказати, що до листопада 2004 р. як громадянин України я відбувся не в останню чергу завдяки саме газеті «День». Інакше я не опинився б на Майдані серед києво-могилянських студентів 22 листопада. Те, що сталося пізніше, — не моя провина, ви це краще за мене знаєте.
Хто уважно стежив за публічними акціями «Дня», той знає, що ваша книжка — це підсумок невтомної творчої праці останніх років з повернення історичної пам'яті українського народу. І більше за все мене радує, що ви знайшли найбільш благодатний ґрунт для пробудження самосвідомості в середовищі молодшого покоління і, насамперед — в середовищі студентства. Хочу висловити думку — ви знайшли найкоротшу дорогу до молодих сердець для осмислення нашої історії — це шлях діалогу прямо в університетській аудиторії. Це не кожному дано. Ваше подвижництво в українській журналістиці безперечне. I читачі не раз підкреслювали ваше високе покликання як головного редактора газети «День».
Пишу вам, щоб поділитися своїми думами, тому що з газетою «День» мене пов'язує давня дружба. Я належу до тієї категорії шанувальників газети, які рідко бувають авторами, але є активними читачами. Немає, мабуть, такої акції «Дня», в якій би я не взяв безпосередньої участі. Відкривши першу сторінку книжки «Мої університети», мене порадувало, що ваші зустрічі зі студентами й викладачами сталися вперше в Ніжинському університеті. І знаєте чому? Бо початок вашої продуктивної традиції був закладений на батьківщині моїх далеких предків, бо разом із Миколою Гоголем і Євгеном Гребінкою з 1821 р. до 1830 р. у Гімназії вищих наук князя Безбородька (нині Ніжинський університет) вчився мій прапрадід Юхим Філіпченко. Пізніше перейменовану на ліцей гімназію 1841 р. закінчив двоюрідний прадід Євген Філіпченко.
Менi приємно нагадати, що ще 2001 року газета («День» №235, 21.12.01) опублікувала історію роду Філіпченків, і, що дуже важливо, я так гадаю, саме сторінки «Україна Incognita» спонукали мене продовжити подальші пошуки слідів родоводу. Мені пощастило знайти списки студентів, із яких випливало, що Євген Гребінка і Юхим Філіпченко мешкали в будинку старшого брата Юхима, у Петра Філіпченка, вчителя повітового училища. Багато легенд ходить про те, хто ж була та жінка (Машенька, Мар'яна, Маруся…), кому присвяченi були безсмертні рядки Є. Гребінки «Очі чорні…»? Нещодавно виявилося, що молодою дружиною Петра Філіпченка була також Марія… (Марія Андріївна Старєйша). Ось вам ще одне припущення! Чи не на честь Гребінки Марія Філіпченко нарекла свого первістка ім'ям Євген?
А тепер торкнуся політичної теми, яка хвилює, гадаю, не мене одного. Оскільки «час великих очікувань» залишився далеко позаду і настав «час реваншу», особливо з люстрацією кадрів, то виникає запитання: «Чи є, все ж таки у нас політична еліта?». Я маю на увазі моральне обличчя і етику їхньої поведінки. Наприклад, минулого року в Оперному театрі на Віденському балу нашi політики (депутати, міністри) красувалися у фраках і при метеликах і дуже були схожі на аристократів. А чи так це насправді? Адже зовнішня оболонка нічого не говорить і буває оманливою. Як кажуть: «По одежі зустрічають — по розуму проводжають». «День» не раз розвивав цю тему: пригадаймо, скільки сторінок написала Клара Пилипівна Гудзик, нагадуючи нашим горе-політикам відомі постулати Аристотеля або його вчителя Платона про демократію, державу, правила поведінки осіб, що прагнуть до влади. Як кажуть, «в одне вухо впускають, а в друге випускають…». А що ми бачимо сьогодні на дискусіях у прямому ефірі більшості телеканалів (чи хтось наполягатиме, що свобода слова не є досягненням помаранчевої революції?). Хто дивився останні передачі «Я так думаю» на «1+1» і полеміку між Шуфричем і Стецьківим чи «Свободу слова» на «ICTV» з міністром Рудьковським, могли побачити й почути наочно своєрідний лексикон сучасної політичної еліти. І, зверніть увагу, як вони відповідають на запитання. Відповіді відводять вас до іншої галузі, в хід ідуть образливо-хамські вирази, вони махають перед екранами листками Конституції — Основним нашим законом, кожного разу трактуючи його на свій лад. Коли всьому суспільству ясно і зрозуміло, що пан Рудьковський «сів не в свої сани», виставивши країну в непривабливому вигляді, він намагається перекласти свої промахи на Президента. Як у таких випадках вчиняють доброчесні політики, і чи досить лише лагідно покритикувати міністра, який провинився? У таких випадках йдуть у відставку, а не виходять публічно виправдовуватися.
А подивіться, як неінтелігентно деякі політикани говорять про Президента, про главу держави, обраного всенародно. Ну поверніться обличчям до Європи, ви чули там що-небудь подібне? Побійтеся Бога! Навіщо ж так низько опускати імідж України? Припускаю, політичній еліті можна обговорювати його помилки та промахи, але в досить благопристойних виразах і без образливих випадів. Навішуються ярлики: «пасічник», «хай бджолами займається» — це найбезневиннiшi вирази. І це мовна культура поведінки еліти?
До речі, про проблему української мови. Мене взагалі вражає державна політика в цьому питанні. Пригадаймо, як на зорі радянської влади для ліквідації неписьменності було організовано так звані школи «лікнепу» (ліквідації неписьменності). Чому б і зараз не організувати вечірні курси і, підкреслюю, — безкоштовні з вивчення української мови? Я зараховую себе до російськомовних українців і, на свій сором, погано розмовляю мовою своїх предків, але я із задоволенням би ходив на такі заняття, незважаючи на свій солідний вік. Пригадую 1954 рік, коли я повернувся в Україну після довгої перерви (фронт, навчання в Ленінграді, робота на Крайній Півночі) з родиною: дружина з Кубані, два сини дошкільного віку. Не роздумуючи, віддав дітей до української школи. Знаю, як їм було важко вчитися, але школу вони закінчили. Їхнi діти — мої внучки — знають і розмовляють українською мовою цілком грамотно, молодша захищала дисертацію українською мовою. Тому мене дивує демагогія навколо питання другої державної — російської мови. У хід iдуть різні докази — від «регіональної хартії» до найбільш безглуздих, що прозвучали, наприклад, нещодавно на «5- му» каналі. Співрозмовник Данила Яневського, гадаю, з Донбасу, як аргумент сказав буквально таке: «Навіщо наших дітей намагаються вчити галичанськiй говірцi?». Коментарі зайві, тому для того, щоб громадяни України говорили українською мовою, потрібно вміло, толерантно, ненав'язливо, але переконливо створювати їм умови говорити українською.
В останніх числах «Дня» на заочному круглому столі обговорюється «Феномен зради». Мабуть, тема навіяна останніми подіями в політичному житті країни. Для мене цілком ясно, чому депутати перебігають з партії до партії чи з фракції до фракції, зраджуючи інтереси виборців (потім як-небудь відмиюся), я просто задумуюся, що тут на першому місці — гроші чи влада заради грошей? Інша річ, коли зраджують фундаментально, прикриваючись фразеологією про майбутнє України, то починаєш задумуватися, що краще для мене, пересічного громадянина: Президент з виглядом «пасічника», чи спікер парламенту у вигляді Іуди (це ім'я завжди було синонімом зрадника).
ВІД РЕДАКЦІЇ
Редакція газети «День» щиро вдячна глибоко шанованому Борисові Михайловичу за цей прекрасний лист — не кожного дня журналісти отримують такі послання. Вони нагадують нам, що суспільство складається не лише з політиків, які воюють і суперничають, але й із громадян високого інтелекту, світлого сприйняття життя та незвичайної доброзичливості.
Бажаємо Борисові Михайловичу здоров'я та радощів.
