Проблема — в нашій пасивності

— Яка роль громадських організацій у правовому вихованні громадян, у захисті їхніх прав?

— Які права людини частіше за все порушуються в Україні?

— Порушення прав людини і апатія суспільства.

Олександр ЛАВРИНОВИЧ, народний депутат України:

1. Так, такі випадки мені відомі, і непоодинокі. Щодо питання «Хто?» — в межах моєї інформації — це народні депутати України й адвокати. Це є реальним, але потребує часу як для усвідомлення громадянами можливості захисту своїх прав, так і для усвідомлення своєї нової якості суддям України, усвідомлення підконтрольності громадськості органів управління і можливості судового оскарження їхніх дій. 2. Роль громадських організацій як у суспільстві взагалі, так і в правовому вихованні громадян на сьогодні, на жаль, малопомітна і має спорадичний характер. Бувають короткотермінові акції-спалахи, які відбуваються, а потім згасають. Громадські організації, зрештою, як і політичні партії, не стали справжніми суб’єктами творення держави, а здебільшого є об’єктами впливу з боку державного управління...

3. Щодо класифікації порушення прав людини — це дуже непросто. З одного боку, тут є типові приклади нормативного порушення, наприклад, продовження дії Актів СРСР щодо існування інституту прописки громадян, які за своєю суттю порушують права щодо свободи вибору місця проживання, працевлаштування, вирішення проблем із соціальними виплатами, субсидіями. З іншого боку, є не менш типові приклади індивідуального порядку. Більшість із них є похідними від нехтування нормою статті 28 Конституції — «кожен має право на повагу до його гідності». Це стосується спілкування громадян як з представниками органів управління, так і правоохоронних структур.

4. Активізувати занепокоєння проблемою суспільної апатії, яка є похідною від нехтування правами людини, зокрема правом на правдиву інформацію замість інформаційного зомбування. Можливо, через активні дії еліти по захисту засадничих цінностей демократії, серед яких і захист економічних механізмів, які забезпечують гідний рівень життя. Хоча без волі вищого політичного керівництва це, на жаль, не виглядає цілковито реальним сьогодні.

Семен ГЛУЗМАН, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини:

1. Так, мені відомі випадки успішного відстоювання громадянами своїх прав. На жаль, це швидше винятки, ніж типові випадки. Як правило, їм допомагали висококваліфіковані (і — високооплачувані) адвокати. Іноді — рідко — їм допомагали так звані правозахисники. Надзвичайно рідкісні випадки, коли самі громадяни України, озброївшись терпінням і правовими знаннями (а не емоціями), добивалися конкретної справедливості. На жаль, реальне перетворення подібних випадків захисту себе самого на масштабне явище сьогодні неможливе. Причина очевидна — радянські люди, котрі мешкають у пострадянських умовах, просто не розуміють, що саме вони повинні навчитися відстоювати свої права, насамперед, навчившись осмислено брати участь у всіляких виборах. У переважній більшості випадків радянська людина, не бажаючи сама включатися до процесу відстоювання справедливості, шукає якогось академіка Сахарова, який, відкинувши всі свої особисті і професійні справи, повинен захищати такого-то… Проблема — в радянській ментальності, тобто в ментальності раба.

2. На мій погляд, роль громадських організацій сьогодні мінімальна. І це пов’язано не з небажанням держави рахуватися з ними (будь-яка держава вважає за краще мінімізувати вплив громадянського суспільства), а зі специфікою більшості наших правозахисних організацій, котрі вважають за краще імітувати правовий захист, а не працювати серйозно. Політика західних донорів в Україні сприяє паразитуванню багатьох із тих, хто називає себе правозахисниками. Держава рахуватиметься з нами лише тоді, коли ми навчимо її рахуватися з нами.

3. Безсумнівно, соціальні права. Але й тут проблема полягає не в прямому зловмисництві держави, а, швидше, в пасивності наших громадян, які не вміють і не бажають пристосовуватися до реалій нової країни.

4. Вважаю, що громадський інтерес до цієї проблеми можна активізувати. Але не романтичними закликами, конференціями, які дорого коштують і плавно переходять у фуршети, котрі не менш дорого коштують, не імітаційними проектами всіляких борців з тим, що вже й без того давно переможено. Існує лише одна можливість активізувати громадську думку — економічними аргументами. Наші в’язниці, наприклад, страшні не тільки тим, що роблять жорстоким, позбавляють майбутнього, посилюють зростання рецидивної злочинності… Вони ще й надзвичайно дорого коштують нам, платникам податків. Поки в Україні не буде всерйоз створено інститут альтернативних покарань, ми продовжуватимемо оплачувати утримання дрібних злочинців в ув’язненні, готуючи з них досвідчених злодіїв та вбивць.

Наші психіатричні лікарні також надзвичайно затратні й малоефективні. Одночасно — вони неминуче є зоною ризику порушення прав людини.

Роман ЗВАРИЧ, народний депутат України, фракція НРУ, член правління Міжнародного фонду «Відродження»:

— Насамперед, нам потрібно прийняти новий Цивільний і Цивільно-процесуальний кодекс. Процесуальні норми повинні бути, по-перше, чітко виписані, і, по- друге, чиновники повинні їх чітко виконувати, знаючи, що у разі недотримання цих норм до них буде застосовано відповідні санкції. Наприклад, відповідно до чинного законодавства міліціонер сьогодні не має права без жодних підстав попросити водія, щоб той відкрив свій багажник. Для цього міліціонер мусить мати дуже чіткі підстави — і він повинен їх назвати. Як правило, ця процесуальна норма не застосовується в Україні. Друга передумова полягає в необхідності швидкого реформування судової гілки влади. І це не стільки залежить від законодавства, скільки від процесу виховання самого суддівського корпусу.

Наприклад, ми маємо унікальний розділ у чинному Цивільному кодексі, який я хотів би перенести в наш новий Цивільний кодекс. Це розділ, який починається зі статті 248-прім, де мова йде про якість конституційних прав людини. Відповідно до 55 — 56 статей Конституції, особа має право звернутися прямо до суду, посилаючись на конституційний текст. Ця норма в деталях розписана в чинному Цивільно-процесуальному кодексі. Вона фактично забезпечує всі умови для того, щоб можна було користуватися цими конституційними гарантіями. Але з власного досвіду знаю, що навіть значна частина адвокатів просто не знає про можливість застосування таких статей Цивільно-процесуального кодексу!

Що ж до позитивних прикладів, то вони були і в моїй практиці, коли я до того, як став депутатом, займався захистом окремих осіб у судах. Мені вдавалося застосовувати ці норми, про які я вище згадував, але доводилося змушувати суддів дотримуватися цих процесуальних норм. Наприклад, у Конституції, у статті 129 ми записали таку норму, як змагальність сторін. Ця норма також відтворенна у статті 15 Цивільно-процесуального кодексу. До набуття незалежності суддя фактично був «великим інквізитором», він міг втручатися в судовий процес — сторони тоді не відігравали значної ролі. Суддя вів сам судовий процес від «а» до «я». За сучасними нормами суддя мав би виконувати роль віддаленого об’єктивного спостерігача, він повинен надавати можливість сторонам подавати свої докази і потім давати цим доказам відповідну юридичну оцінку. Але в жодному випадку він сам не може використовувати ці докази за власною ініціативою, без клопотання сторін. На превеликий жаль, у суді в Україні ще далі застосовуються старі методи. Судді за власною ініціативою збирають докази, таким чином порушуючи вагому конституційну засаду. Тому мені доводилося категорично нагадувати суддям про існування таких конституційних норм, а інколи й подавати клопотання про відвід судді.

Тобто, на мою думку, якщо людина більш-менш розбирається у своїх юридичних правах, вона має всі можливості себе захистити.

2. Громадські організації, на мою думку, повинні виконувати більш просвітницьку роль. Але до них я би додав ще середні школи. Я можу навести приклад: в Америці вчитель третього-четвертого класу веде своїх учнів до суду, щоб вони спостерігали за судовим процесом. Таким чином, дитина сама засвоює певні звички, знання, які в умовах самого уроку в школі неможливо передати. Скільки, для прикладу, наших дітей знає, що ніхто з дорослих не має права вимагати, щоб дитина показала, що знаходиться в її кишені? В Америці це знає кожний учень. Це речі, які закладаються в менталітет у ранньому віці, — і вони відбиваються на поведінці дорослої особи.

3. У Конституції записані різні норми так званих соціальних прав, починаючи зі вчасної виплати зарплати і закінчуючи правом на відпочинок. Думаю, що всі ці права порушуються в Україні, і пов’язано це з кризовою економічною ситуацією. Про це я можу судити з тих заяв, які я отримую від своїх виборців. Переважно в них йдеться про трудові конфлікти і свавілля правоохоронних органів, які дуже часто забувають, що вони служать народу.

4. Коли порівняти другий розділ Конституції з аналогічними розділами конституцій інших країн, наприклад, тієї ж Америки, то я можу сказати, що в багатьох питаннях наша Конституція випереджає основні закони найдемократичніших країн. Тільки б люди просто почали читати ту Конституцію, розуміти її сутність — і тоді вони б більше мали конкретних підстав для захисту своїх прав. Чому все ж таки не читають? Через ту ж економічну ситуацію — люди просто не мають на це часу: кожен вам скаже, що він повинен думати, звідки взяти гроші, щоб нагодувати свою сім’ю завтра. І думаю, крім того, ще залишився певний рецидив колишнього страху перед державою, зокрема в поколінні віком понад 45 років. З часом це буде стиратися. Молоде покоління, яке підростає, яке займається певною справою, вже не має того страху. Ці люди вже більш готові, вони більш спроможні якраз до конкретного захисту своїх прав та свобод.