«Професійний троцькіст»

З висоти прожитих літ не раз доходила висновку: Батьки! Не залишайте своїх проблем дітям! У тому числі майбутнім!

Знайомлюся в читальному залі архіву СБУ України (травень, червень 2021 р.) із Слідчою справою Андрія Сергійовича Завірюхи. Це мій майбутній батько!

До нього на роботу (окружком, стеклограф, службовець установи з 1929 року) приходить приватна особа і просить навчити ксерокопіювати. Він погоджується. Обіцяють 50 руб. Сплачують 15. (У Андрія зарплата 27 руб.) На приватній квартирі він показує  процес друку. Через певний час стає відомо, що ці люди виготовляли листівки на захист Льва Троцького, як непримиренного ворога Сталіна.

Приватних осіб заарештовують. Андрія заарештовують 15 травня 1929 року. Засуджують Полтавським окружним судом за ст.54-10, 54-11 КК УСРР до 3-х років позбавлення волі з поразкою в правах на 3 роки. Андрій зробив величезну помилку, за що й «розплатився», «збагатився ув’язненням» у виправному трудовому таборі, вирок — за зв’язок з міжнародною буржуазією проти Радвлади.

Андрій відбув покарання. Повернувся в Полтаву в 1932 році. Вижив під час Голодомору. Влаштувався на роботу на Полтавському турбомеханічному заводі комірником (склад запчастин для заводських станків).

Знайомиться з моєю майбутньою матір’ю Поліною. Вона теж вижила в Голодомор, але від голоду померли її чоловік і маленька дитина (захоронені в с. Мачухи Полтавського району Полтавської обл.).

Залишившись удовою в 20 років, вона разом з подругою, з пухлими ногами, 12 км «повзуть» із с. Мачухи до Полтави (транспорту не було ніякого). Служила у людей .

Андрій пропонує їй жити разом, одружитися. Вона дає згоду. Майбутню матір можна зрозуміти. Вона після потрясіння від трагічного першого заміжжя. І раптом зустрічає людину, яка буде її опорою.

А 14 грудня 1935 року народжуюся я, Лідія. У Свідоцтві про народження зазначено:

Батько — Андрій Сергійович Завірюха.

Мати — Поліна Федорівна Білокінь.

Радіють появі дочки.

Проходить час. І знову доля глумиться над моїми батьками. Додам, час був дуже складний. Звідки така жорстокість, відсутність милосердя?

Всім, хто читатиме, нагадую:

1937 — початок основної хвилі сталінського Великого терору: Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про антирадянські елементи», яка зобов’язувала органи партії НКВС негайно арештовувати «куркулів», «шпигунів» та «кримінальних злочинців» у разі найменшої підозри.

Пленум ЦК РКП(б) Сталін завершає доповіддю «Про недоліки партійної роботи і заходи з ліквідації троцькістських та інших дворушників».

30 березня з’являється «Закон про покарання членів сімей «ворогів народу». І все це за часів Миколи Єжова — одного з організаторів Великого терору 1937-1938 рр., наділеного Сталіним високими посадами. 16 березня 1938 року о 6 год. ранку безпідставно за місцем проживання прийшли двоє міліціонерів заарештовувати батька. А він пішов на роботу (тоді турбомеханічний завод знаходився  на околиці Полтави). Був обшук. Описувати було нічого. У квартирі меблі та інші речі не мали цінності. Телефону не було. Нічого такого, щоб компрометувало, не було. Розглядали довідки державного зразка, які свідчили особу.

У 2-му томі Слідчої справи Андрія Сергійовича Завірюху називають «завербованим до підпільної троцькістської організації». У батька починаються серйозні поневіряння. З 16 березня 1938-го тримають в Полтаві аж до 1940 року, більше 2-х років, возять на примусові роботи.

Величезні черги були біля тюрми, щоб прийняли передачу. І що то була за передача? Мати працювала технічкою, а я була малою. Вона розповідала, що коли доходила її черга і працівник чув прізвище чи дивився у відповідний список, віконце з ляскотом  зачинялося... Подвійне, потрійне приниження.

Читаю протоколи допитів, переважно, вони проходили вночі. Із протоколів «видно», як його змушували зізнаватись про псування деталей до станків. Але прямих доказів не знаходять, хоч викликають свідків, проводять очні ставки. Ніхто не підтверджує злодіянь. Слідчі чекають розпорядження з Москви від «Особого совещания НКВД» (це позасудовий орган!) про відправку на заслання — Вирок: «за зв’язок з підпільною троцькістською організацією, допомогу міжнародній буржуазії, спрямовані на боротьбу з Радвладою». Позбавлення волі на 5 років.

Поступово батько Андрій Сергійович у Слідчій справі стає «классичным кадровым троцкистом», членом підпільної троцькістської організації. Фігурує  бездоказове  звинувачення — «псує частини, деталі до станків».

Що більше протоколів під час допитів, то більше звучить: «Завірюха А.С. веде активну боротьбу проти партії та існуючого устрою (т.2, с.65) кадровий троцькіст». Слідчі переконують, що він активно працює в підпільній троцькістській організації, його називають «професійним троцькістом». Були протоколи, які він підписав, а потім від них відмовився. Слідчий запитує: «Почему отказываетесь?» Відповідь: «Я на себя дал ложное показание. Из-за камерных условий» (т.2, с.52).

Із протокола: «Почему были враждебно настроены против Советской власти?» — «Никогда я не был враждебно настроен. Я ею был доволен» (т.2, с.45).

У Слідчій справі відсутні інформація про побачення з батьком перед відправкою на бездоказове заслання на лісоповал в однин із таборів ГУЛАГу, (Пермська обл., Росія). Мати часто згадувала, що по обидні сторони була «сітка-перегородка», а в т.зв. «коридорі», ходив охоронець, який не дозволяв ставити питання. Батько встиг вигукнути : «Бережи Лідочку! Я навряд  чи  звідси вийду!». Мати тримала мене малу на руках.

Із заслання був один лист, в якому батько просив надіслати яблучка. Надіслала. Чи отримав? Лист не зберегла, лише адресу, Все життя переслідував страх, що нас виселять до Сибіру.

Деякі сторінки Слідчої справи я читала по декілька разів. Зібрані папери іменуються «томами». Якщо в 1-томі (1929 р.) знаходжу сторінок 18-19, то в другому — за рахунок протоколів допитів, довідок, заключень, ухвалень в 2-3 рази більше. Причому на кожному томі є помітка «Розсекречено».

Читаю із якимось сум’яттям, бо відслідковую, як «формувалася», «шилася» Слідча справа.

Знайомлюся з Актом (1939 р. 15.05). Нач. медчастини загальної тюрми м. Полтави. Висновок обстеження: Завірюха А.С. — «трудоспособный. Климат любой. К физическому труду годен».

В 1949 р. Полтавському ЗАГСУ матері видали свідоцтво про смерть її чоловіка, мого батька, висновок був: «помер від туберкульозу!» (Це від постійного недоїдання на засланні). Я написала в Москву: де ж могила мого батька? (бо у Свідоцтві про смерть в графі «місце смерті», стоїть сором’язливий — прочерк). Отримала відповідь: «место захоронения установить невозможно за  давностью лет». Звернулася з таким проханням і до Єпартії м. Солікамськ. Не відповіли.

* * *

Жили удвох із матір’ю, упокорені страхом. Мати навіть віддала державі одну із двох кімнат, щоб нікого не підселили. Після війни чимало людей поверталися з евакуації. Одна із сімей стала нашими сусідами. А мати і я проживали у прибудові. Кімнату ж здавали квартирантам.

У моєму житті разом з матір’ю не було дня, щоб не обговорювалась тема про т.зв. Слідчу справу батька (1938 р.). Адже суду не було!

Характерно, що ніхто з родичів ні в Полтаві, ні в Києві не затребував т.зв. Слідчої справи, а він же був комусь братом, дядьком, племінником... Мене з матір’ю ніхто ніколи з родичів не розшукував. Часи Великих репресій зіпсували  особисте життя батькові, матері і мені.

Немає доказів заводських співробітників, яких викликали, як свідків, що Завірюха Л.А. псував деталі, запчастини. Якби це було, можна уявити реакцію робітників, інженерного персоналу.

Андрій Сергійович Завірюха зазнав безпідставного посягання на його честь і репутацію.

* * *

Улітку 2019 року Рішенням Національної комісії з реабілітації мене визнано потерпілою від репресій. Це моральне визнання. Я його по суті чекала 61 рік. Скільки часу треба чекати матеріального відшкодування, статусу потерпілої від репресій? На це запитання не поспішають дати відповідь ні народні депутати, ні Уряд, ні спеціалізовані комісії. Ще в 2010 році писала в газету «День», повторюся: «Німці відшкодували збитки остарбайтерам». А хто і коли відшкодує  матеріальні збитки за реабілітованих батьків? (таким, як я). Адже батько загинув в таборі ГУЛАГу, додому не повернувся. Хіба це не функція Держави?

Тепер, у свої 85 років, я сповна пізнала, що таке рости без батька, на материній долі побачила, як важко бути вдовою, по суті, вдруге.

Давній життєвий епізод й досі не дає мені спокою. Темніє, стою біля воріт, чекаю матір. Коли я дивлюся на світлину Миколи Тимченка «Легка хода» із фотоальбому газети «День», бачу свою матір, яка не несе, а тягне, волоче по землі сухостій, щоб порубати і затопити пічку.

В Україні зроблено велику справу для історії — видання в 27 томах «Реабілітовані історією» (Побачили світ «Реабілітовані історією». Полтавська обл.: у 27 т. (ред. П.Т.Тронько; Центр по дослідженню історії та культури Полтавської облдержадміністрації. — Київ; Полтава,2007. — 715 с.)

Це багатомільйонні списки реабілітованих людей, виправданих за недоведеністю провини. Велика робота, великий внесок в історію України. Вдячність всім, хто трудився над виданням.

* * *

Але в кожному окремому випадку трапляється недосконалість, неточність. У 2-й книзі читаємо: «Завірюха А.С. заарештований 15 травня 1929 р., засуджений Полтавським окружним судом 30 червня 1929 р. за ст.54-10, 54-11 КК УСРР до 3 років позбавлення волі з поразкою в правах на 3 роки і термін ув’язнення відбував до 16 березня 1938 р.» Чому так записано і видруковано, не думаючи??? Це на совісті тих, хто шукав інформацію і подав до друку, книга 2, с.481.

Адже Завірюха А.С., відбувши термін покарання, повернувся в Полтаву у лютому 1932 року.

Мені довелося звертатися в комісію. В книзі 5-й читаємо: «Від редакції»: надрукована в 2-й книзі Полтавського тому «Реабілітовані історією» біографічна довідка Завірюхи А.С. має такий вигляд: (див. с.711.) . Повторно заарештований 16 березня 1938 року і засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР 17 січня 1940 р. за належність до антирадянської організації до 5 років позбавлення волі.

Керуючись Указом Президії ВР СРСР від 19 серпня 1955 року, Слідчу справу по звинуваченню Завірюхи А.С. переглянуто президією Полтавського обласного суду 5 липня 1958 р. Постанову особливої наради НКВС СРСР від 17 січня 1940 р, відносно Завірюхи А.С. відмінено і діловодством припинено. За відсутністю складу злочину Завірюха А.С. реабілітований.

Підписав: Голова Полтавського обласного суду  Ф.Дунець.

Якщо уважно читати чорним «Від редакції», то Завірюха А.С. був моїм батьком від дня свого народження. Фатально так, а насправді від дня мого народження.

Знакова інформація: У 1988 році Верховний суд СРСР реабілітував Миколу Бухаріна, Олександра Рикова та інших діячів партії, засуджених у справі  так званого антирадянського правотроцькістського блоку.

Читаю і стає  моторошно від побаченого і прочитаного. Ті, хто не вірить у Великий терор 1937/38 рр., подивіться фото «В’язні ГУЛАГу на нарах», яке викликає заціпеніння! (Господар тримав худобу в кращих умовах).

Чи всі знайомі із текстом Загальної Декларації Прав Людини — цього планетарного документа? Прийнята і проголошена Генеральною Асамблею ООН в  резолюції 217 A (III) від 10 грудня 1948 року Преамбула та всі статті Загальної Декларації Прав Людини  спрямовані на найбільшу цінність — людину, її права, свободи та достоїнства.

Її осмислення допоможе кожному із нас приймати рішення — власною головою, виробляти самосвідомість.