«Проти згубної ентропії»

Ваша газета — найцікавіша і найзмістовніша з усіх, які я читаю, і в повній мірі задовольняє мої пізнавальні та інтелектуальні потреби. Почала я читати «День» років п’ять тому. Купувала спочатку англомовний її варіант «The Day» для перекладу статей з англійської на рідну мову (дозволила собі таку розкіш — вивчати англійську мову). Англомовні книги купувати для мене дорого, тому купую газету. Згодом почала купувати «День», щоб мати змогу звіряти переклади з оригіналом. Найбільше в газеті мені подобаються історичні статті під назвою «Україна Incognita» та філософські роздуми в статтях Клари Пилипівни Гудзик. Саме з одного з випусків англомовного дайджесту дізналася і була вражена тим, що легендарний герой Микола Щорс, на прикладі героїчного життя якого нас в свій час виховували в школі, був убитий своїми ж. Як тут не згадати риторичне: «І що ми за народ такий?» — Володимира Яворівського.

Я працюю соціальним працівником. Кожного дня несу стареньким людям надію на завтрашній день. Сама говорю та їх слухаю. А слухати є про що. Ось хоч би про Голодомор. «...Був голод. Мерло від голоду багато людей по селах. Померлих звозили за село, скидали і закопували всіх в одну яму. А вночі приходили до тієї ями живі ще люди, відкопували ногу чи руку небіжчика, відрізали, варили і їли...» — розказує Марія Сергіївна.

Життя Костянтина Уляновича Шугаялія (1910 р.н.) гідне подиву. Колесо Історії залишило на ньому свої аж занадто болючі сліди. Чотирирічним загубив батьків. А було це так. В 1914 р. в Західну Україну вступили австро-угорські війська. Всім українцям, хто був зі Східної України, велено було виїхати на Схід за одну добу. У тому поспіху на одній із станцій малий Костик разом із своїм однолітком Віктором загубився. Такі ж самі люди, біженці, забрали їх у поїзд, який прямував на Схід. Вже на кордоні з Росією в поїзді їх виявили як таких, що втратили батьків, доставили до Москви і розподілили в дитбудинок, де й жив Костя разом із Віктором до Громадянської війни. Коли почалась Громадянська війна, настали важкі часи. «...Дорослим було не до нас. Жили впроголодь і потай мріяли попасти на Україну, Де було багато хліба, як чули ми з розмов...», — згадує Костянтин Улянович. Невдовзі хлопчакам вдалося втекти з дитбудинку, поїздом добратися до України. І тут щасливий випадок допоміг Кості потрапити в сім’ю до рідної тітки по лінії батька. Про його ж рідних ніхто поки що нічого не знав. Жив у тітки, навчався в школі. Після школи — армія. Восени 1932 року повернувся з армії до тітчиної домівки. Але застав там незнайомих людей. Як потім виявилося, то була його рідна мама з трьома дітьми — двома сестрами Кості і братом Михайлом. «...Батько в цей час перебував на заробітках в Росії, де згодом трагічно загинув. Матері прислали повідомлення про загибель батька...» А потім... «прийшли в хату четверо дорослих чоловіків, забрали всі запаси зерна і картоплі на зиму, залишили тільки три відра картоплі...» В передчутті страшного лиха пішли з дому сестри. Весною 1933 року померла від голоду мама.

Далі 95-річний дідусь розповідає, як випросив у дядьків тіло померлої матері, викопав яму, загорнув померлу в ряднину і поховав окремо від усіх. Робив це не сам, допоміг односелець. Невдовзі помер брат Михайло. «...А я, знесилений від голоду, лежав на печі і вже чекав найгіршого». Та доля розпорядилася залишити його свідком того найстрашнішого лиха. «...Зайшов у хату колега батька по роботі (вчитель), звелів злізти з печі і йти за ним. Наступного дня повіз мене у Білу Церкву, привів на завод і вмовив директора заводу прийняти мене на роботу...»

Далі життя Костянтина Уляновича складалося так: робота на заводі вдень і заняття у вечірній школі, вступ до інституту, направлення на роботу в с. Нова Олександрівка, одруження. А потім чорним лихом нависла Велика Вітчизняна. Мобілізація і перший бій з ворогом з однією гвинтівкою на трьох. Полон і знущання фашистів з полонених. «...В гурт полонених кидали бочку солоної тюльки. Голодні люди накидались і їли, їли її... До нестями хотілось води, якої ніде було дістати...» Пощастило втекти з полону. Ночами йшов до рідної домівки. Згодом приєднався до вже наступаючих військ нашої армії. Пройшов нелегкими дорогами війни до Перемоги. Був поранений, лежав у госпіталі, має нагороди. Після війни повернувся до рідної домівки і дотепер живе в с. Нова Олександрівка.

Пишу про все це, бо теж проти згубної ентропії. Хай цей спогад про Голодомор живого ще свідка стане цеглиною у відновленні пам’яті про цю трагедію. Хіба не може опис життя цієї людини стати основою сюжету для роману, повісті чи кінофільму?

Знаю, людей з подібними долями в Україні багато, принаймні тих, хто пережив Голодомор. Одного не можу зрозуміти — до яких пір про це мовчатимуть ЗМІ? Чому з екранів телевізорів звучить здебільшого російська мова, показують російські детективи та іноземні серіали? А де ж наше, про нас, наші печалі і жалі, наша радість і гордість? Чому до цього часу «маленькі українці» перебувають в тіні «великого русского народа»? Від слова «маленький» до слова «дурненький» недалеко. Ошукані ми, одурені, стоїмо на колінах. При найменшій спробі піднятися тебе кидають на коліна ще дужче, свої ж.. Але надія ще жива. І цю надію на впевненість у добре майбутнє України підтверджує Оксана Пахльовська в розмові на тему «Тим Україна Європа...» (див. № 173 «Дня». — Ред. ). А писала все це проста українська жінка 52 років, мати двох вже дорослих дітей, якій не байдуже...