Примирення над могилами

75 років минуло від часу завершення Другої світової війни. Понад 70 мільйонів життів забрала вона у своє ненаситне жерло. На полях багатьох битв ще й досі покояться її солдати. Статистика подає, що серед них майже шість мільйонів було німців. Переважна частина з них загинула в країнах колишнього Союзу і, зокрема, на теренах України.

За комуністичної влади побузувірськи ставилися до захоронень. Розорювали німецькі кладовища, руйнували їхні скромні пам’ятники. Місцеві керівники грали на невимовному горі жителів міст і сіл. А тому без опору нищили могили вчорашніх ворогів. Бо чи не в кожній українській родині на фронті, в партизанських чи упівських загонах загинув хтось з її членів, а то й уся сім’я. Чинились окупантами злочини й на загарбаних територіях проти мирного населення.

Але ми живемо вже в інший час. Нові покоління в ім’я миру і співпраці мають будувати сучасні цивілізовані відносини. Одним із напрямків цього є примирення і людське, християнське ставлення до пам’яті загиблих.

За незалежності України на Волині, в місті Ковелі, за яке майже п’ять місяців у 1944 році точилися жорстокі кровопролитні бої і з обох сторін загинули десятки тисяч солдатів та офіцерів, постав перший у нашій державі й єдиний в Європі пам’ятник жертвам Другої світової війни, що уособлює Примирення. Його будівництво в 1995 році зініціював голова правління Українського фонду «Єднання», мій молодший колега Володимир Шевчук. Його ідею радо підтримав голова ветеранського Союзу німецьких солдатів округу Детмольд Карл-Герман Крог. Схвалення ця пропозиція знайшла і в тодішнього голови Волинської облради і облдержадміністрації Бориса Клімчука. Важлива підтримка йшла і від Посольства Німеччини в Києві, де тоді другим секретарем працювала Анка Фельдгузен (нині вона Надзвичайний і Повноважний Посол Німеччини в Україні). Пам’ятник відкрили у вересні 1996 року на місці, де був до 1947 року табір німецьких військовополонених, а майже поруч — могили ув’язнених.

Згодом за домовленістю з українським урядом догляд за військовими похованнями на теренах нашої країни та пошук таких захоронень взяла на себе Народна спілка Німеччини. Її центральний офіс знаходиться в Києві, а чотири представництва — в різних містах України. За власні кошти німці облаштували кілька збірних кладовищ для перепоховань останків колишніх вояків вермахту. Це кладовища у Харкові, Кропивницькому, Віті Поштовій Київської області, а в Західній Україні — поблизу села Потеличі Львівської області.

Керівник робочої групи «Захід» Представництва цієї спілки Мирон Старко під час зустрічі розповів, що його працівники-пошуковці проводять свою діяльність на території восьми областей. За ці роки група віднайшла і перепоховала на кладовищі в Потеличі останки понад 16 тисяч німецьких солдатів. Адже їхні живі родичі в Німеччині хочуть знати, де поховані дідусь, батько, син. Бо нема нічого гіршого в солдатській долі, як статус «зниклий безвісти». Тому гасло, під яким пошуковці проводять роботу, звучить так: «Примирення над могилами. Робота в ім’я миру». Запитуємо в Мирона Старка: звідки вони дізнаються про колишні захоронення?

— Найбільше нам допомагають старожили-очевидці воєнних дій на цих територіях — каже пан Мирон. — А ще слід віддати належне: в німецькій армії чітко велася документація, фіксували, хто і де загинув. Усі ці документи зберігаються в архівах.

Кожен солдат мав іменний жетон із зашифрованими даними про людину (номер), військовий підрозділ та групу крові солдата. За цим жетоном можна 100% ідентифікувати людину. Жетон ніби складався з двох частин. Коли солдатів хоронили свої, одну його половину забирали на підтвердження загибелі військового. Якщо ж вояки залишалися на полі бою чи доля їхня була невідома, жетон залишався при них цілим.

Архівні дані про захоронення військових у Рудні надала нам німецька сторона. В документах йдеться, що в цьому населеному пункті мало би бути захоронено 27 солдатів вермахту. Нам вдалося віднайти фрагменти скелетів і жетони вісьмох, — говорить Мирон Старко.

Старші люди розповідають, що людські кістки викопували тут не раз — і коли дорогу прокладали, і коли зносили стару будівлю колишньої колгоспної контори. Кажуть, один із місцевих жителів захоронював людські рештки. Але дідусь давно помер, а де поховав німців, ніхто не знає.

А ось що пише про це поховання Леонід Козярчук у краєзнавчому дослідженні «Сторінки історії містечка Рожище»: «Відомо, що в цьому районі вели наступ частини 298-ї піхотної та 14-ї танкової дивізії вермахту, зокрема й 28 червня 1941 року. Окрім того, тут також воювали солдати з елітного полку спецпризначення «Бранденбург». У перші дні війни його підрозділи спеціалізувалися на захопленні стратегічних об’єктів та проводили різноманітні диверсії в тилу Червоної армії. Одна з груп полку отримала завдання оволодіти залізничним мостом поблизу Рожища. Для цього потрібно було захопити села Рудню та Велику Вовнянку, де оборонялися червоноармійці. Із їхнього боку воювали легкі танки Т-26 і невелика кількість снайперів. Командир німецької штурмової групи «Шульц» поручник Джон відкликав атаку, остерігаючись великих утрат. Однак через деякий час група все ж таки захопила міст і не дала його знищити червоноармійцям. Під час цієї операції 28 червня 1941 року німці втратили 16 солдатів, яких поховано в центрі села Рудня, де їм поставили пам’ятник...

Імовірно, що 16 німецьких вояків, які загинули, були в групі «Бранденбург», оскільки місцеві жителі свідчать, що біля Рудні бої тривали майже тиждень. Гітлерівців загинуло тоді понад сто осіб. Серед них — і полковник, якого вбив радянський снайпер, коли той дивився в бінокль, стоячи на драбині. Десь через рік усіх німецьких солдатів перепоховали в братській могилі, а полковнику поставлено кам’яний пам’ятник із чорним хрестом. Місцеві жителі свідчать, що в березні 1944 року могили німців зруйнували радянські танки».

Та хоч як там було, але завдяки копіткій роботі пошуковців у історії восьми німецьких родин стане менше білих плям.

Дещо раніше останки 24 солдатів вермахту були знайдені біля церкви в селі Яковичі Володимир-Волинського району. Там було теж невелике німецьке кладовище. Пошуковці цієї Спілки перенесли їх на централізоване — в село Потеличі. Отже, у Книгу поховань цього кладовища будуть внесені додатково ще 32 імені.

А ось у 2018 році наймасштабніші розкопки поховань у Ковелі провели пошуковці робочої групи «Захід». Їх на масове захоронення солдатів вивели німецькі архіви. Вони свідчать, що на початку 1944 року в будівлі готелю «Ковельчанка» діяв військовий госпіталь. Нині там школа мистецтв. Так на цій території виявили братську могилу та її схему. З цього захоронення було піднято 233 останки. При них знайдено чимало жетонів і навіть 10 обручок з ініціалами колишніх власників. У інших двох похованнях — біля Свято-Воскресенського собору та в районі міської поліклініки — виявили скелети ще 87, потім 75 осіб. Пошуки могил триватимуть. Бо німецькі архіви стверджують, що в боях за це місто загинуло 3 тисячі 300 солдатів та офіцерів вермахту.

Кожен, хто загинув у безжальному вихорі цієї страшної війни, чи то німецький солдат, чи український, має право на належне поховання, на родинну пам’ять.