Приречені на солідарність

У 1982 році перебував у відрядженні в Красноярському краї. І ось в одному з магазинів селища Ідринське я несподівано почув українську мову! Групка людей різного віку розмовляла між собою так, ніби приїхала десь із Київщини чи Кіровоградщини. «Ви з України? — з надією запитав я. — Ні, ми — мордва. А ось вона, взагалі, німка...» Виявилося, що це люди не місцеві, а з якогось тайгового селища, де переважають українці. Тому й представники інших народів (включаючи німців та росіян) вивчили мову. У вищезгаданій компанії українців зовсім не було, але ж мова наша звучала!

Тоді вперше дізнався, що у Красноярському краї живуть ерзяни. Хоч термін «мордва» російська влада поширює також і на мокшан. Коли працював на Поволжі, намагався бодай трішки спілкуватися ерзянською з представниками цього народу.

Наприклад, заходив до сусідів і казав: «Шумбра валскє! Кодат тєвєнть?» (Доброго ранку! Як справи?)

Таким чином я намагався віддячити єдинокровним братам і сестрам тих красноярців, які мене приємно вразили у 1982 році.

* * *

Перебуваючи в республіках Прибалтики, я також виконував свій «інтернаціональний обов’язок». Словниковий запас був недостатнім, щоб вільно розмовляти з місцевими, але коли бачив військових, то завжди запитував у них латиською (якщо був у Ризі) або литовською (у Вільнюсі), як пройти у те чи інше місце. Відповідь найчастіше була: «Не понимаю», дехто роздратовано огризався: «Парень, не выпендривайся, говори по-русски!» Моїх старань було явно недостатньо, щоб примусити російських офіцерів поважати мови окупованих ними народів. Проте установка залишалася незмінною: поки живий хоч один українець, безкарно тіснити латиську і литовську не вийде. Друзі-прибалти цінували таку принципову позицію. Бо лише солідарність дарувала нам надію на визволення.

* * *

Союз ще існував, коли ялтинець Остап Кіндрачук почав розучувати і виконувати під бандуру кримськотатарські пісні. Залучав до цього і своїх дітей. «Що більше пісень цією мовою ми проспіваємо своїми серцями, то кращими будуть стосунки між українцями та кримськими татарами», — говорив він. Мені це подобалося. Капітана ялтинського буксира «Кримчанин» я відразу сприйняв як свого духовного побратима. Ви пам’ятаєте вислів Павла Тичини про «арко-дужне перевисання до народів» з вірша «Чуття єдиної родини»? На українців це впливало. Коли перший диск «Піснярів» вийшов повністю білоруськомовним, ми раділи! Коли другий уже був двомовним, білорусько-російським, — засмутилися. Коли казашка Роза Римбаєва співала пісні рідною мовою — нам це подобалося. Коли естонець Як Йоала співав у Москві виключно російською — його не розуміли. Чим це пояснити? Я думаю, несприйняттям політики асиміляції. Деякі риси нашого менталітету виявилися стійкими. Павло Алеппський, син антіохійського патріарха Макарія, свого часу (1654 — 1656), порівнюючи росіян та українців, писав: «Протягом цих двох років у Москві замок висів на наших серцях, а розум був до краю пригнічений і притлумлений. Оскільки в цій країні ніхто не може бути скільки-небудь вільним і задоволеним, окрім її хіба що корінних жителів. Країна козаків — навпаки була мов би наша вільна країна, а її жителі були нам дорогими...»

Чим ми тепер цінні для світу? Своїми чорноземами? Транзитними можливостями? Роллю буфера з непередбачуваною Росією? Безумовно. Але Павло Алеппський відповів значно вичерпніше.

Поки що не вся черкеська інтелігенція знає про нову книгу Димитра Чобота «Вбивство нації. Російський геноцид черкесів». Тоталітарна Росія обмежує творчі контакти. Кремль через свою агентуру досить «креативно» нейтралізує стихійні прояви солідарності з поневоленими народами. Вже є чимало українців, які вживають термін «мокша» як синонім слова «окупант». Років десять тому більшість із них і слова такого не чули. Це вже тепер Москва їх «просвітила» в етнографії. Не стверджую, що всі «мокшанствуючі» є московськими агентами. Але частина з них таки перебуває під впливом активізованої кремлівської агентури. Один мудрагель дописався навіть до того, що Батурин «був спалений мокшанцями». Хотілося б нагадати слова Конфуція про уміння правильно висловлюватися. Бо «коли не буде сказано те, що має бути сказано, то не буде зроблено те, що має бути зроблено».

Це стосується і «професора антропології» Ореста Лютого, який вживає термін «мокша» в негативному контексті. Піснею «З чого починалась Московія» він намагається нас переконати, що вона почалася з «мордовських болот». Це не зовсім так. Першими були асимільовані меряни. А корінні народи республіки Мордовія (правильним є термін Ерзяно-Мокшанія) досі намагаються зберегти свою ідентичність. Ерзяни в 2014 році навіть виступили із зверненням до своїх чоловіків із закликом не воювати проти України! Уявляєте? Не чеченці, не дагестанці, не татари, не жителі величезної Якутії, а саме ерзяни. А Орест Лютий нам про болота співає. Які болота в Мордовії? Це скоріше лісостепова республіка. Там під лісом лише 26,9% — це трішки більше, ніж у Київській області.

Але найважливіший аргумент ось який: Інязор (верховний старійшина) ерзянського народу Боляєнь Сиресь воював за Україну! А ще він любить і вже почав перекладати ерзянською деякі твори Ліни Костенко. Мені й раніше подобався вірш ерзянської поетеси Аліни Подгорнової, який передає біль від усвідомлення невідворотності асиміляції:

«Мон Раськень пелькске, мелявтыця атом...» / «Я частинка Народу, неспокійний атом...»

Це варто було вивчити напам’ять! Тепер же вчу і Ліну Костенко ерзянською. Вчу і порівнюю наші мови. Скажімо, фраза «Сміялись в спину скіфи та етруски» звучатиме так: «Ракасть этрускат, скифтне ракасть копорьс...»

Мова досить багата — як же можна допустити її зникнення? Треба підтримувати всі мови «співкамерників» по СРСР.

У своїй позиції я не оригінальний. Співачка із Закарпаття Мирослава Копинець дивовижно красиво виконує декілька ерзянських пісень. До того ж, як стверджують фахівці, співає без акценту. Український рок-гурт «Кому Вниз» так потужно виконує ерзянську пісню «Звернення до Тюшті», що від того співу аж мурашки по шкірі.

* * *

Зараз на пострадянському просторі дуже активізувалася «казахська» тема. В Росії дехто з острахом говорить про небезпеку відродження пантюркізму. Мабуть, їм є чого боятися. А для нас це лише потенційно союзницька армія. Та ще й потужна! Але й про суттєво слабший угро-фінський фронт забувати не слід. І слов’яни, і тюрки, і угро-фіни — всі ми приречені на солідарність. Кремль не залишає нам іншого вибору.