«Разом нам жити або разом загинути»
Завдання, яке ставить перед собою політолог Андрій Окара («Україна зосереджується...», «День», №107 від 16 червня ц.р.) передбачає надання (варіант — вирощування) «суб’єктності» Україні, тобто піднесення України до рангу суб’єкта міжнародного права. Причому альтернативи, які він приводить, — виживання народу і суспільства.
Думаю, що вже в початковій тезі А. Окари міститься методологічна помилка: збереження української державності і наступні за цим завдання щодо вирощування національної ідентичності (національної еліти, причому на основі ідеологеми Сороса-Поппера) аж ніяк не передбачають виживання українського народу. Навпаки, народи, що проживають в Україні, — і про це свідчить історичний досвід — набагато успішніше розвивалися поза межами української державності, в рамках єдиної євразійської геополітичної платформи.
З іншого боку, в свідомості А. Окари змішалися дві геополітичні парадигми: з центром в Москві, і з центром у Києві. Точніше кажучи, він намагається штучно перенести все те, що говориться про відродження Росії на український грунт. Виходить це невдало.
Боюся, що в України немає запасу історичного часу для створення національної ідеї в справжньому сенсі цього слова. Зламати європейську геополітичну платформу України, зрозуміло, можна, а от збудувати стійку національну державну освіту — це навряд чи.
Отже, в «точці біффуркації» перебуває аж ніяк не Україна. У «точці біффуркації» знаходився Радянський Союз на початку 1990-х. Україна пройшла цю точку (як, втім, і всі основні віхи своєї історії) разом з Росією. Разом нам жити або разом загинути: ось єдина альтернатива поточного політичного моменту. А всі інші — гра розуму.
