«Рідна» російська мова

Перед кожним візитом глави української держави до Москви вітчизняні політики традиційно згадують про «проблеми» російської мови і знов починають мусувати тему про надання їй статусу другої державної. Тим часом, за спогадами уродженців так званих російськомовних областей України, «велике місце» в їхньому житті російська мова посіла лише після завершення Другої світової війни, та й то не одразу.

«Це нині вона (російська мова) для мене основна мова спілкування, а в дитинстві я російської й не знав. У школі ми вивчали лише дві мови — українську й німецьку. Їх і вважав рідними», — каже 85-річний ветеран війни Іван Козир, що народився на хуторі Веселий Гай під Запоріжжям.

Під час війни знання німецької йому дуже стало в пригоді. Пробираючись з окупованого фашистами Запоріжжя до розташування радянських військ (1943 р.), Іван Онисимович несподівано натрапив на ворожого солдата. «Хенде хох» (руки вгору), — вигукнув він німцеві, і той з переляку підкорився. Ухопивши його пістолета, сумку та сухий пайок, Козир накивав п’ятами, а приголомшений «фриц» ще не скоро прийшов до тями й здогадався покликати на допомогу товаришів по службі.

Пізніше командування 379-ї понтонної дивізії, що стояла під Мелітополем, доручило йому провести розвідку в тилу супротивника. Знання німецької й тут допомогло. Прогулюючись уздовж гаю в образі пастушка, він не лише виконав поставлене перед ним завдання — полічив ворожі танки, а ще й підслухав розмови офіцерів, забезпечивши штаб дивізії додатковою інформацією. Чи зміг би Іван Онисимович надати таку неоціненну допомогу Червоній армії, якби вивчав у школі російську мову замість німецької? Малоймовірно!

А стати російськомовним Івану Козирю довелося через обставини, що не залежали від нього. Після тяжкого бойового поранення його відправили служити писарем на Урал. «З 1944 по 1950 рр. я вимушено перебував у Свердловській області і російську мову опановував паралельно з роботою. Адже раніше я з нею не стикався», — згадує Іван Онисимович.

Так чужа йому російська мова й почала домінувати в повсякденному житті, зокрема й на рідній запорізькій землі, де по війні чаша терезів явно перехилилася в її бік.

Російськомовним довелося стати й іншому уродженцеві Запорізької області — відомому розвідникові Федору Хільку. Він народився в селі з красномовною назвою Дармштадт, заснованому німецькими колоністами задовго до приходу радянської влади (великі німецькі поселення на території Запорізького краю існували ще з часів Катерини II). Односельці Федора Ілліча здебільшого розмовляли німецькою. Сільська школа теж була німецькомовною, тому після переїзду родини Хільків до Мелітополя майбутній легендарний шпигун одразу ж перетворився з відмінника на двієчника. У новій мелітопольській школі викладання велося вже російською мовою, а він її майже не знав.

До речі, саме досконале володіння німецькою мовою, а не знання російської визначило долю Федора Ілліча. У військові роки він працював перекладачем у службі контррозвідки, а в мирний час довго мешкав у Німеччині, збираючи для радянської розвідки цінну стратегічну інформацію. Сприяв він і становленню молодої української розвідки, підготувавши не одного професійного шпигуна.

Отже, частина корінних жителів Запорізької області аж до 1945 р. не знала російської мови й не послуговувалась нею в повсякденному житті. Погано знали її й будівельники Дніпрогесу, які оселилися в Запоріжжі, — китайці, литовці, узбеки, татари, українці із західних областей.

Схоже, радянсько-російські спецслужби мають змогу пишатися своєю роботою, якщо Президент незалежної України заявляє про те, що мова чужої країни посідає «значне місце» в житті його народу.