Ромашка на цвинтарі
Неврожайний 1947-й. Не знаю, чи й вижили б ми, тодішні хлопчики й дівчатка, дитинство яких припало на воєнні чи післявоєнні роки, якби не рятівна затірка, що її щоденно варила нам тітка Марина.
Ще й роса не випарується зі споришу, а ми міряємо той окроплений шлях босими, порепаними ногами. Міцно притискаємо до грудей глиняні горщики, кухлі, миски... За кілька хвилин вони наповняться рідиною, на дні якої причаїлися борошняні грудочки.
— Заждіть, голубчики, ще не доварилося, — заспокоює нас тітка Марина.
Відчинила дверці в грубці, і раптом вогонь спалахнув із новою силою, осяяв усе навкруг. Обличчя кухарки стало ще яскравішим, добрішим і лагіднішим. Торкнулася неслухняного чубчика котрогось із нас, хто стояв до неї ближче.
— Візьміть ще й по шматочку хлібця. Ніч не спала — пекла. Маєте свіженький...
Простягуємо тремтячі ручки. Беремо той дарунок і приказуємо, як дома мама вчила:
— Дай Боже вам здоров’я, тітонько!..
Доброта цієї жінки врятувала тоді життя багатьом моїм одноліткам. Однак подальша доля нашої добродійниці склалася зовсім не так, як цього хотілось би...
Здавалося, чого ще треба? Виростила сина, котрий, повернувшись з армії, незабаром одружився. Згодом він виїхав на батьківщину дружини — десь під Ростов.
Жила сама в невеликій хаті. Одного дня отримала довжелезного листа. Сусідка читала й заздрила: кличуть їхати до них. Тож і не одинока, як плескали злі язики... Все буде гаразд. Думала-думала й вирішила: заслабну, зовсім зляжу раптом — що робитиму сама в чотирьох стінах? Відповіла, що згодна на переїзд. Продала негайно хатку і весь нехитрий скарб. Добралася з горем пополам. Гроші синові віддала, а той поклав до загальної скарбнички.
Та не довго судилося жити в мирі та злагоді. Порозкошувала з місяць — і край. Усім чомусь вона заважала. І син, і невістка, й онуки — всі вочевидь стали зневажати та кривдити стареньку. А потім запропонували: «А чи не повернутися вам, мамо, назад у свою Ленінівку, що неподалік Борисполя».
«Охоче б, — сказала вона. — Але до кого? Хто прийме мене тепер стару й хвору, якщо й своїм виявилась непотрібною?»
Вихід швидко знайшовся. Зв’язали у тугий вузлик одяг, посадили у найману автомашину й... підкинули до будинку престарілих. Без документів... Там і померла, кажуть, наша люба тітонька Марина.
Не зросила її чоло скупа синова сльоза, не пронизав тишу плач когось із рідних. Обійшлося без труни, а про музику й говорити зайве... Самітні, такі ж, як і вона, старенькі витирали зволожені очі. Знали, що їх очікує попереду така ж доля. На казенне простирадло впала перша грудочка чорнозему. А за нею хтось став кидати грунт уже заступом.
Тепер хіба що пустотливий вітер занесе на ледь примітний горбок зернятко ромашки. І виросте вона на заздрість бур’янам, що влітку рясно вкривають забутий цвинтар.
Нещаслива доля тітки Марини відома не всім, хто колись знав її. Але якщо ще кілька років тому подібна цій історія шокувала порядних людей, то нині відмова від поховання рідних стала «входити в моду».
На жаль, немає закону, який примусив би дітей чи рідних поховати небіжчика. Написав ці слова і подумав: а чи потрібен такий закон? Забезпечити батькам належну старість, поховати, влаштувати за звичаєм поминальний обід і зберегти світлу пам’ять про найдорожчих людей мусять дочки й сини... Це їх у муках народжують матері, даючи їм життя, а потім постійно піклуються про них і вдень, і вночі.
Треба пам’ятати: до нинішніх, поки що дужих дітей, підкрадеться невблаганна старість. І їм, певно, захочеться дочекатися втіхи від своїх синів і дочок. Згадаймо ж тоді заповідь Божу: «Шануй батька твого і матір твою — і добро тобі буде, і довго житимеш на землі...»
Минають роки. Але, незважаючи ні на що, я щорічно раз чи двічі навідуюся до могили моєї матері, наведу порядок, постою в роздумах біля її вічної оселі... Бо поряд неї і моє місце. Та чи навідаються сюди мої діти?..
