Російська мова: бути чи не бути
Публікація, яку сьогодні «День» пропонує до вашої уваги, присвячена темі, яка вже неодноразово дискутувалася на сторінках нашої газети, — йдеться про мовну проблему, статус і перспективи російської мови в Україні. Нагадаємо, що одна з останніх широких дискусій була викликана листом (див. № 15 «Дня» від 29.01.2005) представників інтелігенції України, переважно Києва і Харкова, на захист російської мови (серед його підписантів були і такі відомі люди, як політолог Володимир Малинкович і заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха). Деякі з аргументів, висловлені в ході цієї дискусії, доречно нагадати і в контексті того, що публікується сьогодні. Автор однозначно підтримує надання російській мові статусу другої державної. Так, академік Іван Дзюба у своїй «відкритій репліці» на вищезгаданий відкритий лист (див. №18 від 3.02.2005) досить точно сформулював суть ставлення деяких захисників російської мови в Україні до мовної проблеми: «Мені особисто вистачить того, що я як невиправний український буржуазний націоналіст усе життя шанував обидві мови і обома непогано (так мені здається) володію — в цьому і є докорінна відмінність націоналіста від радянського і пострадянського інтернаціоналіста». А професор Оксана Пахльовська (див. №26 від 15.02.2005) зазначила, що «сьогодні полеміка про проблематику функціонування російської мови та культури в Україні несвідомо (а іноді, можливо, і свідомо) слугує досить прозорим прикриттям для конфронтації набагато глибшої — конфронтації світоглядної». Ще один момент, на який «День» неодноразово звертав увагу, — це активне використання «мовного питання» під час виборчих кампаній. А одна з головних проблем полягає в тому, що емоцій навколо цієї «вічної» теми набагато більше, ніж конкретних пропозицій щодо виходу з ситуації, що склалася.
Ми сподіваємося, що чергова дискусія, приводом для якої може слугувати нижченаведений текст, буде все ж мати конструктивний, а не емоційний характер.
Мовна проблема України — одна з найболючіших, з одного боку, але й украй актуальна та вимагає роз’яснень — з іншого. Для українського суспільства це складна внутрішньодержавна дилема, що її озвучували незліченну кількість разів. Але поговорити й обговорити — це одне, а вирішити або хоч би запропонувати шляхи вирішення — зовсім інше. Очевидно, питання, насамперед, стосується двомовності — української та російської мов. Й основним каменем спотикання тут стає положення про надання або ненадання російській мові державного статусу нарівні з українською. На жаль, до вирішення цієї проблеми ми поки що не наблизилися ані на крок. Практично всі політичні сили сьогодні в мовному питанні діляться на два протиборчі табори, не припиняючи дискусій і суперечок. Більш того, ця тема зі спекулятивних і популістських міркувань часто переноситься в площину зовнішньої державної політики, у сферу відносин України та Росії. Безумовно, помиляються ті, хто стверджує, що державний статус російської мови — питання зі сфери лобіювання інтересів Росії в Україні, що це — ні що інше, як проведення в нашій країні політики Російської Федерації. Нічого подібного. Це питання внутрішнє, оскільки воно напряму стосується громадян, які населяють Україну, для яких російська мова є рідною.
У своєму виступі на VIII з’їзді Партії регіонів її лідер Віктор Янукович наголосив, що передвиборна програма регіоналів передбачає надання російській мові статусу другої державної. Можна тільки уявити, скільки обвинувачень і закидів сипатимуться на адресу Партії регіонів від апологетів позиції про єдино можливу державну мову. Політики, які завзято відстоюють необхідність в Україні тільки однієї державної мови, напевно, забули, що підмурок мовної проблеми лежить набагато глибше. Це питання про конституційні права мільйонів українських громадян. Час припинити роздуми про мову безвідносно до її носія. Треба бачити за цією проблемою реальну людину з її надіями й очікуваннями. І в цьому сенсі ситуація в нашій державі вкрай складна та неоднозначна. Згідно з результатами соціологічних досліджень, проведених НАН України і Фондом «Демократичні ініціативи» протягом 1994—2005 років, приблизно 3/5 населення країни декларують українську як рідну і близько третини називають рідною російську (на сьогодні 64,3% опитаних назвали рідною мовою українську і 34,1% — російську). Якщо узагальнювати дані за 12 років, то на запитання «Якою мовою ви здебільшого спілкуєтеся в сім’ї?», 36,7% назвали українську, 34% — російську, і 27,5% відзначили, що спілкуються обома мовами залежно від обставин. Половина населення вважає за необхідне надати російській мові статус другої офіційної. Так відповіли 81% людей, рідною мовою яких є російська, і близько 31% тих, для яких такою є українська. Таким чином, виникає ситуація: людина, яка вважає себе українцем, рідною мовою називає російську. Або навпаки, рідною мовою вважає українську, а розмовляти бажає російською. Як бачимо, демографічна потужність російської мови в нашій державі досить висока. Більш того, кількість комунікативних сфер, які обслуговують російська й українська мови, — практично однакова. Можна припустити, що російська мова навіть домінує, оскільки українська обслуговує переважно сферу офіціозу та публічності, тоді як російська вживається в усіх інших неофіційних комунікаціях. Саме тому постановка питання про надання російській мові статусу державної має цілком логічний і закономірний вигляд, більш того — здається необхідною. Це стосується прав і свобод багатьох громадян України.
Крім того, є ще й загальнокультурний чинник. Мова сама по собі — не просто система знаків, вона є каналом передачі духовно- культурної спадщини спільності. Українська та російська культури переплетені, як жодні інші. І справді, як зазначив Віктор Янукович, якось абсурдно, коли мова Пушкіна, Гоголя, Чехова, Булгакова в українських школах вивчається як іноземна. Перебування в складі єдиної держави позначилося на світогляді обох народів. Адже зрозуміло, що сприймати та залучатися до культури і цінностей набагато простіше за допомогою мови цієї культури. Тому у введенні другої державної мови немає нічого неприродного та негожого.
Визнання та законодавче закріплення кількох державних мов давно перевірене світовою практикою. Адже існує безліч держав, у яких населення розмовляє різними мовами. У багатьох таких країнах офіційний статус надається кільком мовам. Прикладами тут можуть слугувати Фінляндія, Бельгія, Голландія, Швейцарія, Канада, Туреччина. І це аж ніяк не весь перелік. З огляду на це, Україна може використати досвід тієї ж Фінляндії, чиї історія та культурна спадщина нерозривно пов’язані з розвитком сусідньої держави — Швеції. Більш того, Фінляндія входила до складу Швеції до 1809 року. Ситуація якоюсь мірою нагадує розвиток взаємовідносин України та Росії. Згідно з Конституцією, Фінляндія сьогодні має дві офіційні мови — фінську й шведську. Причому слід враховувати і той факт, що шведи як етнічна група становлять у Фінляндії тільки 5% від загальної чисельності населення країни. Можна навести й інші приклади. Так, у Швейцарії декларують три офіційні мови — німецьку, французьку й італійську. Більш того, державних мов узагалі чотири: крім вищезазначених, ще й ретророманська, яка вже майже не використовується. У Канаді офіційний статус отримали англійська і французька, хоча франкомовні канадці живуть тільки в двох провінціях. Це положення виписане в прийнятому 1982 року Конституційному акті країни.
Узявши курс на євроінтеграцію, Україні й у вирішенні мовного питання треба орієнтуватися на європейські стандарти та норми. На жаль, у нашому суспільстві існували й існують певні труднощі стосовно мовної проблеми. Розв’язання культурно-мовних проблем України регламентується Конституцією (ст. 10), Законом «Про мови в Українській РСР» (1989 р.), ратифікованою Європейською хартією регіональних мов або мов меншин. А також низкою інших законодавчих і нормативно-правових актів. Розпливчастість і неоднозначність цих документів дозволяє трактувати їх по-різному, залежно від переконань і політичних уподобань, що створює напруженість у суспільстві та сприяє руйнуванню правового поля України. Крім того, закон про мови, прийнятий ще в 1989 році, не враховує низки нових реалій і не в усьому відповідає міжнародним і європейським нормам у сфері прав людини. Мовне питання — прерогатива парламенту.
Ще один момент. Надання російській мові статусу другої державної жодним чином не зачепить національної ідентичності українців. У нас немає і не повинно бути домінуючих націй. Від мовного протистояння сьогодні страждають усі: і україномовні, і ті, хто бажає спілкуватися російською. Саме невирішеність проблеми призводить до конфлікту та порушення єдності. Розв’язання проблеми раз і назавжди зніме протистояння.
