Роздуми про контрасти

Досить часто, обговорюючи туристичні мандрівки, ми за традицією «країнами контрастів» називаємо здебільшого Китай, Індію, Афганістан чи Бразилію і аж ніяк не рідну Україну. З усіх виразних контрастів у нас споконвіку був один — генетичний, а точніше, так би мовити, цивілізаційний рубікон, який наш народ усе ще не спроможний подолати. Це контраст між потенціалом нації та реальним життєвим рівнем українців. Чи не тому охоче тішимося гучними та безглуздими ритуалами, як-от увічнення «народу-переможця», намагаючись таким чином компенсувати беззаперечний і від того ще прикріший контраст: неймовірно разючу соціально-економічну відсталість країни-переможниці порівняно з досягненнями переможеної шістдесят шість років тому нині наймогутнішої європейської держави...

Іншого порядку, однак із тієї ж національної мантри виокремив нещодавно ще один, як на мене, дивний контраст. Наша освіта, знання, наші зусилля у творенні «країни фахівців», здатної до «самостійного мислення», виявляються безсилими перед суспільними виразками і соціальними негараздами. Швидше за все тому, що ми — хронічні пристосуванці, безбарвна буденщина не лише поглинає нас, а й вихолощує здатність до самореалізації, захисту історичної пам’яті народу, спротиву до невігластва, насильства, хамства. І не взагалі десь, колись, потім, а зовсім поруч, зараз і неодмінно...

Мотивацією для такого узагальнення стали лише кілька буденних інформаційних приводів, які з’явилися цього червня. Найсвіжіший з них — актуальне інтерв’ю у газеті «День» (№ 109-110 за 24 червня) з ректором Національного університету «Острозька академія» Ігорем Пасічником про підсумки навчального року. Розумний діалог журналіста з ректором, повчальні сентенції, слушні пропозиції вченого, особливо щодо прориву в розвитку «когнітивної психології» (дослідження внутрішніх розумових процесів), організації лабораторії когнітивної психології при академії, яка зосереджуватиметься на процесах вирішення житейських проблем, властивостях пам’яті, мовних процесах тощо.

Наступний інформаційний привід — моя подорож зі Львова до Києва міжнародною автомагістраллю в напрямку Житомира через Здолбунів та Острог, яку я здійснив задля відчуття подиху малої батьківщини. Тихої і квітучої, що потопає в садках, заплавах річок, озер і гаїв, серед яких у біленьких селах і люди веселі, бо ж тут, як і повсюдно у православній Україні, зустрічали Святу Трійцю. Уже оминаючи привабливий і затишний Острог, з неповторним відчуттям присутності в цій Богом обраній українській «сторонці» особливого ореолу знань і вікового вільнодумства я звернув увагу на кілька дорожніх вказівників відстані до супутніх з Острогом святинь. Найперша з них — Почаївська Лавра. Сто з гаком кілометрів, тобто дві години їзди — і ти наодинці з церквами і келіями якщо не першого, то і не другого по значимості для православ’я величного, божественної краси храму. Однак брак часу тоді не дозволив внести зміни до маршруту. Вирішив відкласти до першої ж нагоди.

А нещодавно, підтверджуючи мої роздуми про контрастну українську дійсність, з’явився третій інформаційний привід, який, певно, надовго відібрав у мене бажання відвідувати Почаїв. Син із друзями у складі туристичної групи ще сонячними червневими днями мав нагоду поклонитися святим і духовно бездоганним іконам Почаївської Лаври, доторкнутися до історії, до наочних і непоодиноких прикладів самовідданого служіння Богу, церкві, долучитися до пастви почаївськими канонізованими святими. На біду, самозреченцям давніх і вікопам’ятних часів, для багатьох нинішніх служителів Лаври їхні страдницькі діяння і чесноти, швидше за все, — нагода займатись возвеличенням себе, «безгрішних», а не бути прикладом для наслідування.

...Уже в мікроавтобусі, за словами сина, ще як тільки встигли сховатися золоті київські бані, гід і за сумісництвом чернець-агітатор дав зрозуміти мирянам, храм якого патріархату вони мають намір відвідати. І якщо, не доведи Господи, у групі хтось колись мав необачність сповідуватись у церкві іншої конфесії, то тоді не нарікайте. Застеріг монах, наче у воду дивився. Все, що почули і побачили надалі в Лаврі мандрівники, нагадувало сюжети з добре відомих кінофільмів про хрестові походи задля панування єдино правильної церкви, єдино канонічної віри.

Щоправда, для киян цього разу проща відбулась без середньовічного кровопролиття, але з локальними штурханами. Так-так, коли на вимогу батюшки у церкві перед іконою чи перед вівтарем хтось зізнавався про захоплення іншими монастирями, наприклад, Видубицьким, Святого Юри чи Михайлівським Золотоверхим, або хрестив дітей не в «канонічній» церкві, монахи-наглядачі негайно піддавали його обструкції, забороняли вчиняти будь-які поминальні чи життєдайні ритуали і виставляли з церкви як богохульника. А далі відступників супроводжували одіозні типи нікчемної зовнішності, сповнені бажання розправитись за висловлювання про красу України, за повагу до рідної мови, до історичної правди.

Одним словом, брутальність, хамство, словоблуддя. Намагання якомога дошкульніше покарати неслухняних продовжувалося протягом тривалого часу перебування групи в Лаврі, на кожному метрі надійно огородженої від усього українського культової території. І тоді окремим мирянам на хуліганські вихватки зомбованих двоногих псів доводилося давати належну відсіч. Допомагало. На щастя, обійшлося без протоколів правоохоронців...

Вислухавши розповідь сина, я не міг не запитати про, можливо, кинуте на адресу ченців необачне слово, якийсь образливий вчинок, несподіваний збіг обставин, вплив космічних спалахів тощо. Однак син спростував сумніви, зазначивши, що й іншим прочанам постійно перепадає, а мешканці навколишніх сіл узагалі вже не дивуються тамтешнім незвичайним прийомам.

Прикро, адже на календарі 2011 рік — час духовного піднесення краю, 20-та річниця Незалежності України, і раптом таке хиже антиукраїнське сичання: «Смиріться, покайтесь — і вас, можливо, ще повернуть у лоно правильної церкви!» І це де?! На политій потом і кров’ю пращурів і дідів українській землі (рукою сягнути, як кажуть, до Берестечка, до героїчного Дубна) твориться глум над людською гідністю, над нашою державністю, над вірою врешті-решт, бо вона в нас, християн, одна...

Дві духовні обителі, «Острозька академія» і Почаївська лавра, відродившись не так давно після тоталітарного минулого, майже поруч на подив спокійнісінько існують і уживаються із такими діаметрально протилежними історичними місіями. Хіба не контраст, хіба не феномен парадокса для громадськості, для освітян, добропорядних мирян з навколишніх поселень, нарешті, для органів державної влади та місцевого самоврядування?

Безперечно, це парадокс: знати і пишатись славетним всесвітньо відомим храмом науки і продовжувати терпіти наругу попів, які окупували духовну цитадель зовсім для іншого — руйнації державності і суверенітету України.

Переконаний, прикладів подібних контрастів можна наводити багато. До того ж, кожному. Із життя вулиці, села, міста, трудового колективу, країни в цілому. Контрастів, які за певних політичних обставин і, на жаль, не без проявів нашої байдужості швидко переростають у явища, впливати на які з кожним днем стає дедалі важче, а можливо, й запізно.