Розкаяні, але не прощені
Кожного року 17 липня група екзальтованих осіб при іконах, корогвах та імперських знаменах проходить центральними вулицями Києва, щоб ушанувати пам’ять останнього російського самодержця Миколи II.
Новиною нинішнього сезону є заклик учасників акції покаятися за порушення Україною «клятви на вірність російському государю, тієї клятви, яку 1654 року кожний представник чоловічої статі давав на Євангелії».
Що й казати, звучить вкрай урочисто, приблизно так само, як і заклик отця Федора Вострікова «покаятися прилюдно». А чи є кому і за що каятися? Припустімо, що все було саме так, як представляють шанувальники останнього імператора: розіслалася медом і молоком перед ясними очима глави царського посольства боярина Бутурліна Малоросія. Усі, як один, кинулися малороси на чолі з гетьманом Хмельницьким і митрополитом Сильвестром присягати на вірність найсвітлішому царю Олексію Михайловичу Романову. Що було інакше, звісно ж, брешуть злі язики. Нехай так!
Однак забувають, бач, дуже православні про наріжний камінь віри християнської — свободу волі. Якби клятви передавалися у спадок, то було б позбавлене сенсу персональне хрещення — а навіщо? — адже один із предків уже хрещений; не менш безглуздо виглядало б вінчання — а навіщо? — адже якийсь прадід уже дав клятву прабабі, як годиться, на Євангелії.
Малороси сімнадцятого століття розпорядилися своєю волею — склали присягу московському самодержцю. Так і запишемо! Однак факт їх присяги не має жодного стосунку до наших сучасників, які виявили свою волю діаметрально протилежним чином.
А далі — більше! При передачі петиції представникам Кабміну одна з учасниць процесії заявила — «Ми країну німцям не віддали, а ви її американцям тепер віддаєте». Так хто ж такі ці «ми»? Якщо це потомствені білогвардійці, а на думку про це наштовхує сама тема зібрання — тоді, точно, не здали Батьківщину супостату у війну 1914—18 рр. Хоча, дозволю собі засумніватись у тому, що ті, хто зібралися мали на увазі ту війну. Швидше, йшлося про Велику Вітчизняну війну радянського народу проти німецько-фашистської Німеччини та її союзників у 1941—1945 роках. Тоді виникає закономірне запитання: яким боком люди, що пишаються подвигом радянського народу під орудою Комуністичної партії Радянського Союзу, стосуються Російської імперії Романових і православної церкви, так тривало комуністичними попередниками?
Я вже не кажу про НАТО, якщо провести паралелі — аналогу Антанти часів нині народно улюбленого Миколи II. Чи можна уявити собі щось більш протиприродне і какафонічне, ніж православно-монархічно-комуністична антизахідна ідеологія, та ще й у богоспасенній Україні?
Фіналом-апофеозом цих заходів став молебень, відправлений у морському Одеському порту «про захист від іноплеменників і міжусобної лайки». Виявляється все це — і пам’ять про імператора, і корогви з імперськими знаменами, і хресні ходи в Одесі та Києві вкупі з молебнями — ні що інше, як PR- акції Антинатівського комітету самооборони. І дійсно, навіщо проводити кілька різнорідних і різноспрямованих акцій поодинці — в загальний казан їх. А чи варто було? Адже мудрі (і білі й червоні) предки казали — не змішуйте горілку з портвейном! Не послухали непослідовні нащадки — змішали все, ще й пивом «полірнулися». Чи слід дивуватися, що й «похмілля» буде важким?
