Русь i Росiя — не синонiми!
Терміни «Україна», «українці», що використовуються для позначення певної території, певного народу, більш пізні. Інтерпретації їх походження різні. Але важливо, що Україна — назва молодої країни, а українці — народ, що її населяє. В дійсності не так важливо, звідки взявся той чи інший термін, як те, що він означає тепер. Спочатку назва «Руська земля» вживалася тільки щодо Середнього Подніпров’я. Політичним центром державного утворення «Руська земля» були Київ, Чернігів, Переяслав. Згодом «Руська земля» мала більш широке значення вiдносно всіх східнослов’янських земель.
У середньовіччі предки сучасних українців називалися руськими людьми або русинами. Уся середньовічна європейська історична література (а вона писалася латиною) ідентифікує українців терміном «Rutheni» — русини, а їхню країну — «Ruthenia», тоді як росіян називають московітами, москами, мосхами.
Богдан Хмельницький називав свою країну Руссю, галичани ще зовсім недавно, за часів Івана Франка, називалися русинами, Закарпаття до 1945 року називалося Підкарпатською Руссю, а закарпатські українці — руськими людьми, русинами. Дійсно може бути, що український (русинський) народ досить древній, адже після татаро-монгольської навали і занепаду Київської Русі-України різні частини староукраїнського народу опинилися в різних державах: Угорщині, Московії, Речi Посполитiй. Зв’язки між ними були затруднені і розірвані. Але культурна спільність, усвідомлення належності до одного народу збереглися, що дозволило врешті- решт створити єдину державу. Українці-автохтони навіть і тепер є, на територіях Словаччини і Польщі. Вони асимілюються, але ще зберегли свої культурні традиції і усвідомлення своєї національної належності.
Відомо, що Велике Московське князівство стало називатися Російською імперією, Росією відносно недавно — після відповідних указів і реформ Петра I. Як саме древня назва Київських земель (древніх русинів) перекочувала на північ, утвердилася в Росії і дала назву російській нації — предмет окремої розмови. Але тепер, коли говорять «здесь русский дух, здесь русью пахнет!», розуміють, що це російський дух. І коли співають «...дорогая моя Русь, нерастраченная сила, неразгаданная грусть...», і в побутових розмовах, і в офіційних виступах під Руссю розуміють Росію і тільки Росію. В Росії нема (або роблять вигляд, що нема) належного мовного відповідника, щоб відтінити в належності до різних етносів різницю між «русскими людьми» древнього Києва і «русскими людьми» сучасної Москви. І тому С. Калінічев, наводячи слова літописця «Киев — мать городов русских», не відтінює і не хоче відтінити той факт, що Київ є матір’ю, наприклад, Чернігову, Путивлю, Галичу, Москві і т. д., але аж ніяк не Новосибірську, Владивостоку, Санкт-Петербургу. Хоча останні незаперечно «русские города». А Чернігів, Галич, Путивль ніколи не були і не є «русскими городами», ні російськими, ні великоросійськими містами, а є українськими.
Пройшла, так би мовити, переіндексація. Українці втратили свою стару назву. В історії таке трапляється. Свого часу розпалася велика Римська імперія. На її руїнах виник ряд країн: Франція, Румунія, Італія, Іспанія і т. iн. Румунія, на латині — «Romania», означає «країна римлян». А центр, серце Римської імперії, країни римлян, тепер називається Італія. Населяють цю країну італійці — прямі наступники, перші в ряду нащадків культури й історії славного Риму. А назву країни успадкувала колишня провінція.
І в нашому випадку Київська Русь розпалася. Так сталося, що древню назву Русі успадкувала провінція, яка укріпилася і стала могутньою державою — Росією. Настільки могутньою, що, як ми знаємо, був час, коли вона відмовлялася визнавати сам факт існування українського народу.
Колишній політичний центр, серце древньої Русі тепер населяють прямі наступники, перші в ряду нащадків її культури й історії — українці. Автор абсолютно правий, що вони ближчі до древніх русів, ніж росіяни. Можливо, було б історично логічно, якби українці носили іншу назву, наприклад, русини. Більш очевидним був би зв’язок часів. Тим паче, що ще зовсім недавно мільйони українців називали себе русинами. Але маємо те, що маємо. А може, то й краще, бо не виникає плутанини — все-таки українці і росіяни різні нації.
І тому нині нічого дивуватися, коли люди, згадуючи Стародавню Русь, додають «Україна». Ми вже згадували, що росіяни використовують слово «Русь» майже як синонім слову «Росія». Щоб не допустити плутанини або підкреслити, що згадувані території Київської Русі або її духовні цінності тепер належать насамперед Україні, доцільно використовувати термін Русь-Україна.
Великий князь Київський Володимир хрестив Русь. І якщо ми без уточнень і пояснень скажемо «русский князь Владимир окрестил Русь», то в світлі теперішньої російської термінології це насамперед значить, що він охрестив Росію. І абсолютно не видно, яка доля культурного і історичного спадку діянь Володимира належить Україні і українцям. Це питання набуває певної ваги сьогодні у зв’язку з необхідністю відновлення історичної справедливості і створенням Київського патріархату української православної церкви. Як бути?
Автор статті зазначає: «Та не було тоді України!» Так, України як політичного, державного утворення з такою назвою не було. Але українці, їхні предки русини були. Були вони і в Закарпатті, і на Галичині, і на Київщині, і на Чернігівщині. Вони нізвідки не прийшли. Вони — автохтони.
Тепер українська держава є, і Київ — її столиця. Великий Київський князь Володимир у 988 році посвятив і навернув до християнства насамперед киян, представників племені полян, жителів найближчих міст і поселень, середнє Подніпров’я, а не вятичів чи плем’я мурома. До них дійшла черга через десятки рокiв. Християнство прийшло спочатку на землі сучасної України. Київ на століття став центром православ’я, центром духовного життя Східної Європи. Звідси благодать християнства поширилася в інших східних землях. Яким терміном віддзеркалити, що ми, українці, є прямими спадкоємцями цих справ? І щоб встановити зв’язок часів, використання терміну «Русь-Україна» абсолютно доречне. І вшанування нами князя Володимира за те, що він «хрестив Русь-Україну», — данина вдячних нащадків, не лише виправдана, а і необхідна.
