Шанс України — в її інтелекті

Безумовно, американці збудували Велику Державу. Її велич полягає передусім у високому рівні життя рядового американця, в його застрахованості, в можливості з початку дорослого життя користуватися всіма досягненнями та благами цивілізації, а не чекати, убожіючи, «світлого американського майбутнього», в найвищому технологічному рівні будь-якого виробництва, внаслідок чого один американець, неквапливо натискаючи кнопку свого суперверстата, виробляє продукції в п’ять разів бiльше і за якістю вищої, ніж ціла бригада посткомуністичної праці на українському заводі. Особливо цінується в США інтелектуальна продукція. Тому талановита американська молодь швидко підіймається вгору, досягає творчих і фінансових успіхів, водночас підіймаючи угору свою країну. Пригадайте їхню приказку: «Що вигідно американцеві — те вигідно Америці!» Ось чому найбільші прориви ХХ століття у високих технологіях (персональні комп’ютери, Інтернет, генна інженерія тощо) народилися й продовжують нині народжуватися саме в США!

Ну й що ж робити в цій ситуації Україні? Ми навіть на «сировинний додаток» не тягнемо — ні нафти, ні газу, ні зайвого вугілля в нас немає. І тому в України просто немає іншого виходу, крім як прориватися на світові ринки високих технологій. Для України ворота на світовий ринок інтелекту зачинені? Ні й ще раз ні! Адже є приклад такого прориву — Індія. Величезна територія, але ні нафти, ні газу, ні хоча б пристойного машинобудування, зате населення в двадцять разів більше, ніж в Україні. Що було робити Індії? Лягти й померти? Але Індія зважилася на прорив. Вона почала вкладати всю можливу (й неможливу!) частину держбюджету, всі інвестиції, всі кредити в комп’ютерні технології та фармакологічний синтез. В результаті сьогодні Індія експортує програмний продукт на 4 мільярди доларів, а лікарських препаратів — на 5-6 млрд. Чому ж те, що змогли індуси, не зможемо ми?

А тепер хочу повернутися до статті М. Михайленка. Хіба Індія, здійснивши такий стрибок, оголошувала про якийсь «шлях» кудись там? Вона просто декілька років мовчки й напружено працювала над прийнятою програмою — і добилася успіхів! От і все! Українські танки, «Зеніти» й Ани купують без будь-якого «шляху в Європу» або «шляху в Росію» — просто вони кращі й дешевші за інші. І от якби до них додати такі ж класні наші комп’ютери, автомобілі, ліки, взуття — це буде наш реальний шлях в Європу і в Азію. В нас немає газу й нафти, але є добрі мізки. Тож і давайте мовчки, без пустопорожніх розмірковувань про шляхи, «робити на них великі гроші». Наступна теза М. Михайленка: «Ми — країна, де склалася повністю відмінна від східноєвропейської модель капіталізму». Це ж треба так не поважати «класика»! Адже головні (за Марксом) ознаки будь-якого капіталізму («виробництво доданої вартості» і «товар — гроші — товар») в Україні замінено на прямо протилежні: «споживання чужої доданої вартості» й «товар — гроші — офшор».

На думку ряду європейських експертів, енергоємність української важкої промисловості в 10 разів більша, ніж у Західній Європі. Це багато в чому пов’язано з такою ж жахливо високою її матеріалоємністю: на одну тонну кінцевої продукції припадає (за всім виробничим ланцюжком, починаючи від видобутку сировини) дев’ять тонн відходів. Плюс 90-вiдсоткова бартеризація, плюс 50-вiдсоткова тінізація плюс криміналізація. Яка вже тут рентабельність — суцільна збитковість. Щоб оцінити цю «рентабельність», досить порівняти середньодушовий ВВП України (600 доларів), якщо не з німецьким (25 000 доларів), то з польським (4500 доларів) або хоча б з болгарським (1550 доларів). Ні в Європі, ні в Азії, ні в Південній Америці, ні в СНД вже майже не залишилося країни із середньодушовим ВВП 600 доларів і середньою зарплатою 35 доларів.

Частка цієї наденергоємної, надматеріалоємної, збиткової промисловості в Україні — 60% ВВП. Яка країна, який бюджет, який МВФ, який людський організм може все це довго витримати? Якщо сьогодні, зараз не вжити якихось екстраординарних заходів — вся ця «економіка» дуже скоро розвалиться.

Щоб переламати цю ситуацію, що загрожує національній безпеці України, мало консолідації Президента з прем’єром і навіть з парламентською більшістю. Потрібна консолідація всього чиновництва вищої, середньої та нижчої ланки. Але чи реально це в умовах, коли українські інтелектуали дуже мало представлені в усіх гілках влади (особливо в регіонах). Адже науково-технічний прогрес, високий рівень життя й соціального захисту вперше з’явилися в тих країнах, де при владі були саме поінформовані аристократи — Бісмарк у Німеччині, Черчилль в Англії, Рузвельт у США.

А в нас значна частина нової еліти не бажає ніякого прозорого цивілізованого ринку. Вони чудово знають: щоб народом було легко керувати, треба створити йому нестерпні умови існування: щоденні злидні, беззахисність перед чиновником і бандитом, відсутність майбутнього, постійний страх за себе й дітей. Тому й виник образ України як нації убогих невдах, що плентаються з простягнутою за милостинею рукою в хвості світової цивілізації.

І як назвати, пане Михайленку, цю нашу українську «супермодель»? Щодо особисто мене, то порівняно з чотиривіршем Беранже: «Господа, если к правде святой мир дорогу найти не сумеет — честь безумцу, который навеет человечеству сон золотой» — я віддаю перевагу рядкам Євтушенка про художника: «...Шедевры нужно создавать, шедевры!» Кожному з нас — у своїй справі, на своєму робочому місці. Тоді в нас з’явиться шанс врятувати Україну.