Ще раз про дітей війни

Діти війни — як просто та ясно, але тільки на перший погляд. А якщо замислитись, то це дуже жахливий вислів. Тільки подумати — війна і діти. Діти — світло, щастя, радість, життя. Тоді як війна — смерть, жах, страждання й т. ін.

Однак з чиєїсь легкої подачі цей жахливий необдуманий вислів прижився, і йому судилося навіть стати законом. На жаль, у Верховній Раді ніхто не звернув на це увагу. Ми не діти війни, нас народили, як і всіх інших людей, батьки, а не війна. Швидше за все, ми є якщо не жертвами, то постраждалими в результаті війни. Це так.

Далі: сам закон не зовсім відповідає своєму призначенню, я б сказав, він недосконалий. Чому? Та тому, що в ньому необхідно було виділити дві категорії постраждалих, між якими велика різниця. Діти, батьки яких загинули, та діти, батьки яких повернулися. Хочу детальніше зупинитися на другій категорії, хоча і їм жилося нелегко. В своїй більшості їхні батьки повернулися інвалідами та хворими людьми, але ж у них були батьки! Ці діти мали більшу можливість одержати освіту, менш були голодні та голі. Їхні батьки користувалися пільгами, одержували квартири, машини. А це вже щось значило в їхньому житті. І взагалі — в них були батьки! Хоча ще раз хочу наголосити, що їм теж було нелегко.

Тепер коротко про другу категорію, так званих безбатченків, представником яких є і я. Ще з дитинства пам’ятаю, як нас, безбатченків, у школі та на вулиці ображали ті, в кого були батьки, називали нас по-материнськи: Яринович, Варченко, Санченко. На все життя запам’ятався гіркий смак млинців із листя липи весною 1947 року. В більшості з нас була одна стежка в житті: школа 5—7 класів — і на роботу, далі армія — і знову робота. І що ми одержали від держави, окрім похоронок і робочого стажу по 50 і більше років?

Чомусь при прийнятті закону нікому в голову не прийшло, що це дійсно дві різні категорії постраждалих людей. Нам жилося набагато тяжче: голод, холод, злидні, а тепер великий набір болячок. Мати, а не війна знову-таки, народила й виростила нас, трьох синів. Сама обробляючи 4 га буряків і доглядаючи господарство, вставала о четвертій годині і лягала о 24-й. Від такого життя відійшла в 61 рік, та й з нас трьох я залишився один, не могло не сказатися воєнне та післявоєнне життя.

Хочу зупинитися й на пільгах. Пільг цілий список, але невідомо, на кого вони розраховані. У своїй більшості це літні люди, які вже мали якісь «пільги» до прийняття цього закону. Я і моя дружина — ветерани праці та інваліди другої групи, із усіх пільг нам додалася «лампочка Ілліча» одна на двох (це 75 квт) зі знижкою на 25%, що складає аж 4 грн. 55 коп. Та не в пільгах справа, немає в держави коштів на це, ми й без цього якось доживемо, справа в справедливості.

Та чи тільки в цьому питання? Взяти, наприклад, пенсію. Я пропрацював понад 50 років, із них 36 на будівництві, до пенсії в одній організації, не звільняючись. Нам обіцяли 10% надбавки до пенсії. Що вийшло з цього? Станом на 2007 рік моя пенсія становила 452 грн. 16 коп., тоді як мінімальна складала 380 грн. для тих, хто не працював або вештався по тюрмах. Така от справедливість. Не можу не зупинитися ще на одній «пільзі» — в пенсійне посвідчення вліпили «блямбу», яку штампом назвати неможливо: це жирне, чорне, стидне клеймо «Дитина війни». Ось і маємо: хотіли як краще — вийшло як завжди.

Ой діти, діти (можновладці), що ви робите, не подумавши — рубаєте з плеча. Мабуть, вас дійсно народила війна».