А ще й шубу вдягнула!..

Я умудрилася вперше за все свідоме життя завести собі натуральний кожушок. Куплено його було випадково, за вельми скромну суму, але виглядає дуже ефектно за рахунок оригінального фасону й поєднання різного хутра. Та до того ж біс поплутав додати до нього чорний же широкополий капелюшок...

Відтоді залишилося тільки фіксувати закономірності.

До мене з підвищеною наполегливістю тягнуть руки жебраки. Чимдуж кидаються знайомити з конструкцією нового цифрового замка в під’їзді електрики. Стабільно (чомусь — у метро) чіпляються злегка напідпитку чоловіки під п’ятдесят на рівні приблизно керівників дрібногосподарської ланки типу головних інженерів ЖЕКів. На пішохідних «зебрах» почали пригальмовувати в основному іномарки (звичайно вони, навпаки, летять щодуху, а пропускають пішоходів якраз бувалі «жигульонки»).

Трапляється й протилежне. Літня кіоскерка, котра розчищає дерев’яною лопатою підступи до свого занесеного снігом «Союздруку», ледь окинувши поглядом, мовчки штовхнула мене кістлявим стегном при моїй цілком невинній спробі роздивитися щось у вітрині. На цьому фоні здається навіть витонченою фраза: «Мадам, у такій шубі треба не в маршрутках їздити», — що вирвалася із надр щільної маси тіл, крізь яку довелося продиратися до виходу.

Тобто звичайний і необхідний в нашому кліматі сезонний верхній одяг став індикатором громадської думки. З його допомогою можна безпомилково діагностувати ставлення різних верств населення до соціального успіху, зовнішньою прикметою якого він стає. І ставлення це — то підкреслено осудливе, то підлесливо-заздрісне, то споживацько-прагматичне (але обов’язкове хворобливо загострене) — зовсім не радує. Оскільки виключає головне та єдине, що хотілося б бачити: — нормальний інтерес чоловіка до жінки, нормальну повагу працівника сфери послуг до клієнта, нормальне (а не «захотів — зупинився, захотів — проїхав») додержання і водієм, і пішоходом правил дорожнього руху тощо.

Найгірше те, що на подібних реакціях ловиш і себе: якщо чуєш комплімент на свою адресу — ніяковієш, починаєш виправдовуватися, ніби в чомусь ганебному. І, зрештою, втомившись прикидатися впевненою в собі й непорушності свого благополуччя «залізної леді», вдягаєш куртку, кепку з гудзиком — і знову перетворюєшся на рядового бійця культурного фронту із застиглим в очах очікуванням грошей від відповідного міністерства ще за липень. Тоді тебе перестають пропускати на перехрестях і виділяти в натовпі. Але — знову холоднішає, та й підбадьоритися тягне — хоча б із терапевтичних міркувань...

№244 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»