ЩО ХОРОШОГО? ЩО ПОГАНОГО?

Про поширення європейського досвіду розробки культурної політики, спостереження за українським та російським правозахисним товариством, старіння нації та інше — у щотижневій рубриці «Дня».

Євген ЗАХАРОВ , співголова Харківської правозахисної групи:

— 12—13 травня я був у Москві, де на відзнаку 30-ліття Московської Гельсінської групи була велика міжнародна конференція за участю Юрія Орлова, Людмили Алєксєєвої, Сергія Ковальова і ще великої кількості «старих» і «нових» правозахисників. Було дуже цікаво спостерігати за російським правозахисним співтовариством і порівнювати його з українським — за 15 років вони значно розійшлися. Українці більше націлені на правовий захист порушених прав, ніж росіяни. Невипадково кількість рішень, Європейського суду з прав людини за українськими заявами майже вдвічі більша, ніж за російськими. До того ж, в Україні значно легше дихати, ніж в Росії, де вже в поїзді на мене чекала безкоштовна газета із слоганом «Государственная безопасность начинается с каждого из нас».

Проте свято зустрічі зі старими друзями зіпсували події у Львові, які дістали й у Москві: більше 30 засуджених колонії №30 перерізали собі вени на ліктях, передпліччях, ногах на знак протесту проти жорстоких, на їхню думку, дій адміністрації колонії. І, як і у Харкові, де 8 травня в СІЗО трапилася така ж сама надзвичайна подія, представники Державного департаменту з питань виконання покарань намагалися ці події сховати. Потім, коли вони були змушені визнати, що інцидент мав місце, вони намагалися зменшити число учасників і привели дуже малопереконливі, на мій погляд, пояснення його причин. І ось вже тривалий час правозахисники та журналісти безуспішно намагаються зустрітися з цими засудженими. Так досі й невідомо точно, що саме сталося в Харківському СІЗО і Львівській колонії №30, що саме штовхнуло в’язнів піти на членоушкодження, скільки їх було, тощо. Система виконання покарань залишається, як і раніше, надто закритою, а її «спецконтингент» повністю перебуває під владою адміністрації без будь-якої надії легально поскаржитися на жорстокі дії персоналу.

Олександр БУЦЕНКО , директор Центру розвитку «Демократія через культуру»:

— На тлі політичних і спортивних подій, до яких була прикута загальна увага цього тижня, я б хотів назвати дві події, наслідки яких можуть бути відчутні в найближчій перспективі. По-перше, видання українською мовою праці експертів і практиків з питань культурної політики Франсуа Матарасо і Чарльза Лендрі «Пошук рівноваги: двадцять одна стратегічна дилема культурної політики». Ця книжка — перша із серії видань Британської Ради в Україні, присвячених поширенню європейського досвіду розробки культурної політики та управління у галузі культури і мистецтв. Загалом, це одне з перших видань такого рівня в Україні. Досить спробувати відповісти на поставлені в праці питання, щоб покласти край нескінченним суперечкам щодо принципів культурної політики й перейти до розробки сучасної стратегії розвитку. У передмові до українського видання британські автори зазначають: «Роль культури глибше усвідомили в глобалізованому суспільстві, в якому успіх забезпечують знання та інновації». Саме з поширенням знань та інноваційних рішень пов’язана друга подія. Це — запуск сайту нашого Центру в рамках проекту «Модель 21: культурні перетворювачі», спрямованого на творчий розвиток місцевих громад у сучасних умовах постіндустріального суспільства.

Олена СЛЕЗКО , старший науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ:

— Цими днями в усьому світі тривав тиждень сім’ї — 14 і 15 травня відзначалися відповідно День матері та День сім’ї. І дуже активно мусувалося питання про старіння нації та підняття пенсійного віку в країні. Адже народжуваність залишається на колишньому рівні, а відсоток пенсіонерів зростає. До речі, цей процес йде по всій Європі. Дійсно, багато залежить від державної політики, але багато й від самих людей, які досягли пенсійного віку. Наприклад, у науковому середовищі вихід на пенсію доцента або професора у віці 60 років сприймається зі смутком. Саме в цьому віці вчений набуває того досвіду й бази знань, які надалі може ще років 20—30 передавати молодому поколінню. Але є й інші приклади. Є певний постсоціалістичний пенсійний синдром: досяг чоловік пенсійного віку і, як йому було втовкмачено при соціалізмі, йде на пенсію, хоч би якою вона була. Навіть якщо є можливість підробити й поліпшити своє існування, така категорія людей не хоче нею скористатися. Це тонке питання дійсно вимагає істотного опрацювання.