Що таке щастя?

Так трапилося, що мені минуло 75 років, коли на календарі була дата — День людей похилого віку, і я вирішила поділитися своїми враженнями й дати деякі поради людям, які сьогодні проживають цей суперечний, складний, але все одно щасливий період свого життя. Можливо, моя скромна сповідь допоможе комусь збагнути, що не все ще втрачено в цьому житті, а навпаки, є благодатний простір, надія на те, що все буде гаразд і наша країна, наші діти й онуки будуть щасливі на цій землі.

Мабуть, не випадково, що календарна дата «День людей похилого віку» припадає восени.

Осінь найбільше всього демонструє людям їхню слабкість, а людей похилого віку начебто карає за те, що десь щось не встигли зробити, а інколи стає складніше пізнавати себе: настає руйнація великих подій, слабшає цікавість, відчуття подиву, а найнеприємніше, що з цього виходить — це неповага до себе. І починаєш думати: хто ти є насправді і як «із цим» жити далі.

Але, з іншого боку, похилий вік — це комфортна пора життя, коли ще можна продовжувати працювати, любити, радіти життю, не шкодувати за минулим, не загадувати на майбутнє, а просто намагатися робити все краще, аніж раніше, і бути корисним собі та своїм ближнім, прагнучи прожити решту життя, дотримуючись норм людяності.

Відомо, що дуже сильне і справді здорове почуття, яке є в людині — це потреба у праці, але не мається на увазі взагалі, тому я не погоджуюся з пані Е. Лібановою («День» № 169-170 від 20—21 вересня), що для того, щоб не було дотермінового виходу на пенсію, потрібно скорочувати різні пільги. Або як, наприклад, розроблена інститутом геронтології методика пропонує формувати в людини пенсійного віку позитивне ставлення до пенсії, хоч, якщо зважати на матеріальне становище і розміри, які отримує значна частина нашого населення, м’яко кажучи, ця теза викликає великі сумніви.

Людям похилого віку потрібно намагатися створювати свою систему цінностей життя: шукати якісь резерви для особистого розвитку, допомагати своїм сім’ям, близьким і друзям. Один із таких резервів — це насамперед читання книжок і навіть перечитування деяких. Наприклад, у своєму віці я захопилася прозою О. Герцена, бо раніше моє пізнання його спадщини обмежувалося лише шкільною програмою. Маючи вдома багато літератури з історії України (завдяки моїй доньці), читаю її із задоволенням, багато пізнаю раніше мені невідомого і намагаюсь розібратися зі своїми думками й поділитися ними з друзями. Нещодавно познайомилася з «Антропологією» Ф. Вовка, яка є безцінним джерелом пізнання минулого нашого народу.

Хочу подякувати «Дню» та особисто головному редактору Ларисі Івшиній за цікаві добірки, тематику, рецензії, історичні довідки і навіть світлини, які, як «тренажери» пам’яті, навіюють одухотворені спомин, а спомин — то є вид безсмертя. Особливо мене вразив фотознімок літогравюри «Сінний базар 1942—1943 рр.» («День» № 174-175 від 27—28 вересня 2013 року). Пригадала ще з дитячих літ «історію із салом», яка трапилась зі мною в ті страшні голодні роки: мати сховала шматочок сала, щоб насмажити з нього шкварок, а я його тишком з’їла. Мене добряче відлупцювали, було боляче і драматично, але сьогодні це теж історія, хоча й особиста, яку треба пам’ятати і поважати.

Опис «Цибулевого супу» Людмили Засєди («День» № 8-9 від 18—19 січня 2013 року), де згадується вислів «Горе луковое» нагадав мені повоєнні роки, коли я в школі отримувала сирітську юшку, в якій плавала лише варена цибуля, але я вдячна всьому, що підтримувало в мені життя.

Вражають критичні статті Ігоря Лосєва, які я із задоволенням читаю, особливо після перегляду передачі Савіка Шустера по телевізору. Дивлюсь цю передачу лише тому, що вона допомагає побачити своїх істинних «патріотів» та «героїв», — цілком поділяю думку І. Лосєва про них.

Особисто хочу подякувати Оксані Пахльовській за «Барикади за свободу за Європу» («День» № 209-210 від 16—17 листопада 2012 року).

З погляду нашої країни життя нелегке не тільки для людей похилого віку, а й взагалі для будь-кого, але наша країна, найкраще в ній, підтримує в нас позитивне мислення.

Природа — то є Божий храм, і коли у мене поганий настрій, я намагаюсь бувати частіше на природі, споглядаю її красу. Якось втомлена від повсякденних турбот (маю чоловіка — інваліда I групи після трьох інсультів), я поїхала в Пущу-Водицю трамваєм, біля озера гуляла в лісі, вслухаючись у його звуки. Вони немовби міняться і дробляться, розкочуються на величезну відстань від берега. Линув дощ, але небо зберігало свою неповторну гаму кольорів, вітер шелестів на рівному блискучому плесі озера, і раптом я побачила справжнє диво на озері — «шоу» качок. Спочатку вони вишукано пливли тихим, холодним плесом озера, а потім розділилися на окремі зграйки і нарешті вмостилися на закорчованих місцях та деревах, що лежать на воді. Я замилувано споглядала таку їхню організованість і «розкуту» красу, згадала, що «Рим врятували гуси», а мене — наші вітчизняні дбайливі та гарні качки. І від цього відчула себе щасливою...

Хоча що таке щастя? Коли воно приходить, яким чином його вимірювати? Думається, що це прожитий час для кожного із нас, де великий простір у людини займає велике почуття — кохання. Наша зустріч з Олександром відбулася не без участі небесних сил. Наступного року маю надію зустріти золоте весілля. Кожен день, прожитий разом із ним, то є велике щастя, яке здатне розсунути морок на душі і звільнити місце для життя, надій, світла і радості.