«Шекспірівський сюжет» у Чечельнику

В мужності два головних прояви: зневага до смерті й зневага до болю.

Коли в людини відбирають свободу і сенс життя, в неї не залишається вибору. Потрібно або ставати мужнім і зневажати смерть і біль, або ставати підлим і ницим для того, щоб будь-якими способами повернути свободу і не допустити смерті та болю.

Сталінський режим, організовуючи репресії і голод, вважав, що людський інстинкт самозбереження задушить прагнення до проявів мужності, зламає психіку і зробить із громадян покірних істот, нездатних на спротив.

За умов радикально жорсткого режиму, терпіння народів радянської імперії дійсно не мало меж. Справжніми виявами мужності та зневаги до смерті можна назвати спроби опору до існуючої влади.

Одним із найяскравіших прикладів такого опору є повстання в Норильських таборах.

Ця тема вже багато разів досліджувалась газетою «День». Зокрема, в номері газети за 13 березня 2009 року, ми пропонували читачам розповідь про Павла Коваля, в’язня Ю —997.

Приводом для продовження цієї розповіді стало особисте знайомство головного редактора Лариси Івшиної з Павлом Назаровичем, під час відкриття Фотовиставки газети «День», у Чечельнику. Доля норильського в’язня вразила Ларису Олексіївну, тому вона запропонувала мені продовжити інтерв’ю з цією мужньою людиною.

Павло Назарович — мій давній друг, ми часто спілкуємося на теми історії , а також про майбутнє України. Спогади про табірне життя даються йому дуже важко. Починають тремтіти руки, очі стають вологими. Ці десять років стали ключовими в його житті, балансування на грані життя та смерті загартували його характер і зробили з нього ту людину, яку я щиро поважаю і якою захоплююсь. Свідків тих страшних подій з кожним роком стає все менше, тому кожна розмова з Павлом Назаровичем зриває завісу з тих далеких подій та доповнює історичну картину. Із великою цікавістю Павло Назарович прочитав у газеті «День» матеріали про Євгена Грицяка, одного з організаторів Норильського повстання. Виявилось, що табори, в яких відбували свої терміни Євген Грицяк і Павло Коваль були поряд. Я маю надію, що Бог дасть цим людям віку, щоб вони мали можливість зустрітись.

Якось Павло Назарович розповів мені, що за 20 кілометрів від Чечельника в селі Демівка, мешкає Яків Герасименко .Цей чоловік на початку 50-х років, під час служби в армії, був охоронцем у Норильських таборах. Я знайшов Якова і домовився з ним про зустріч.

Розмова людей, які знаходились по різні боки колючого дроту вийшла дуже цікавою.

Павло Коваль: — Доброго дня. Я давно хотів з вами зустрітись.

Яків Герасименко: — Доброго дня, заходьте, присідайте. Побачив вас і відразу бачу, що ви політичний. Пройшло багато років, але і зараз дивлячись на людей, приходиться їх ділити за табірними мірками. Для мене політичні — це були в’язні дуже розумні, культурні та освічені. А «битовики» — це зборище негідників, від яких можна було очікувати всього.

Павло Коваль: — Табірна адміністрація вміло користувалась таким становищем, і часто, для придушення непокори, перекидали бунтарів до «битовиків». На початку свого терміну приходилось вчитись виживати в таких умовах і пристосовуватися. Нажаль у багатьох таборах та етапах діяли правила, встановлені «битовиками». Тобто людину могли вбити за маленьку шпильку, шматочок дроту або іншу дрібничку. Але з часом ми виробили особливий моральний кодекс, який не був прописаний на папері, але всі його беззаперечно дотримувалися. Взяти чужу річ, або підставити товариша, це означало поставити себе поза межі цього кодексу. Тобто стати на один щабель із «беззаконниками».

Яків Герасименко: — На початку служби я виконував завдання по охороні бригади, яка обслуговувала аеродром. До місця роботи потрібно було доправити колонну, в якій 270 ув’язнених жінок. Мене попередили, що «битовики» можуть вбити жінку, яка регулярно перевиконувала план. Я взяв це до уваги і намагався цілий день за нею спостерігати. Під час обіду помітив, як до неї підповзли дві каторжанки. Ще до того, як я встиг зреагувати, її вбили. Я схопив автомат, вистрілив у повітря. Ці дві спокійно підходять і кажуть : «Веди нас. Ми свою справу вже зробили». Виявилося, що це беззаконниці, в яких закінчувався термін. А на волю вони не хотіли.

Павло Коваль: — А з якого року по який ви служили в Норильську ?

Яків Герасименко: — Із червня 1951 року по серпень 1954-го. Але в 53 році в той час, коли було повстання, я був у відрядженні. Охороняв будинок відпочинку в містечку Тайожному. Це 70 кілометрів на південь від Красноярську. Про повстання мені розповідали, коли я повернувся з відрядження. Казали що в нашому таборі №72, на станції Надії, багато народу викосили. Бог милував, я в цьому участі не брав..

Павло Коваль: — Ви кажете багато... В таборі №25 до постання було 3357 в’язнів, залишилось 1033.

Після провокації, влаштованої табірним керівництвом, охорона з вишок вбила 18 в’язнів. Ми не дали забрати трупи і самі поховали своїх товаришів. Наступного дня каторжани на роботу не вийшли, почався страйк. Кілька місяців ми домагались пом’якшення режиму утримання, зменшення робочого дня, амністії для політичних. А закінчилося все це розстрілом 3 серпня 1953 року. Навкруги табору 18 вишок, на кожній вишці по 4 кулемети, в самому таборі 32 бараки. Бараки розташовані так, щоб із вишок була ідеальна зона обстрілу. А що таке барак? Із двох боків дошки, всередині мох. Куля проходила наскрізь, як крізь папір. Дивно взагалі, як після цього живі залишились. Нас через дірку в огорожі вигнали за межі табору, а тих, хто залишився розстрілювали на місті. Я вважаю, що в табірної адміністрації була мета — нас винищити, тому що повстання було спровоковано нестерпними умовами, які почали погіршуватись після смерті Сталіна. В одних таборах повстання вже придушили, а в інших провокували в’язнів на спротив, аби мати привід для розправ. А закінчилася ця вся бійня після того, як заарештували Берію.

Яків Герасименко: — Як прибрали Берію я пам’ятаю. Пригадую такий випадок. Ми з товаришем ідемо по алеї в будинку відпочинку . Шоста година ранку. Дивимось, а наш замполіт прикладом збиває портрет Берії, прикріплений на гілці. Ми хотіли його зупинити, думали, що з’їхав з глузду. А він прикрикнув: «Стоять ! Берия оказался врагом народа и сукой. Он арестован».

Ми були маленькими пішаками і взагалі не розуміли, що відбувається. Розмовляти про це боялись. Нам указували кого називати ворогом, а кого товаришем. І не про все можна було прочитати в газетах і почути по радіо. Деякі з новин ми спочатку чули від арештантів, а потім читали про це в газетах. У таборах перебували найрозумніші люди. Спеціалісти з будь-якого напрямку. З того, що попадало під руку вони могли зібрати радіо і будь-яке інше приладдя. А я, охоронець , який закінчив чотири класи був їхнім вихователем. Який я для них вихователь?

Павло Коваль: — Дійсно, серед нас була велика кількість освічених людей .Навіть в таких умовах, із підручних матеріалів робили фотоапарати, радіоприймачі та інші речі. На будівництві ми використовували нівеліри. Взявши з цього приладу лінзу, я зробив примітивний фотоапарат. До цього часу маю кілька табірних знімків. Плівку використовували рентгенівську, реактиви також. А папір замовляли вільнонайманим. Мій товариш, Жданов Юра — табірний кіномеханік, був спеціалістом із радіоелектроніки. Табірне керівництво приносило йому для ремонту різноманітну апаратуру. Він приховав деякі запчастини, і склав із них радіоприймач.

У нашому бараку один із в’язнів мав сан священика. Я робив хрестики з алюмінію і відчеканював на них образ спасителя. Священик освячував ці хрестики, і віруючі в’язні носили їх на шиї. Серед охоронців були різні люди, деякі при шмонах зривали ці хрести з грудей в’язнів, а деякі — навпаки — замовляли мені зробити такого хрестика для себе.

Яків Герасименко: — За колючим дротом опинились багато безвинних людей. Ще до служби, я працював у колгоспі, нас викликали до сільського клубу на товариський суд. Судили тітку Марію за те, що вона на полі зібрала 300 грамів колосків.

І ось в Норильську мене викликає старшина і каже: « До тебе приїхала сестра». Я налякався, згадав той суд і подумав: можливо, і мою сестру покарали за колоски. Але виявилось, що до мене заїхала тітка Марія. Вона попала в табір, але була виправдана і звільнена. Там на півночі, вільнонаймані могли заробляти великі гроші, і вона залишилась. Із дому тітці Марії написали, що я служу в Норильську і вона вирішила мене провідати. Назвалася сестрою, принесла мені гостинців, запросила в гості. Нажаль, земляків наших там було багато. Особисто мені приходилось зустрічати в’язнів зі свого села — Домівка, із сусідніх сіл — Рогізки та Білого Каменя.

У в’язнів не було ні фамілії, ні імені, тільки номер. Але навіть серед цих номерів, я іноді бачив знайомі обличчя. Розмовляти з каторжанами на інші теми, крім виробничих, було заборонено, тому я не знаю, що стало з цими людьми, як вони потрапили за грати, чи вижили. Всіх їх звезли в таку далечінь, щоб видобувати рідкісні метали. А, судячи з того, як до них ставились, воля світила тільки щасливчикам.

Норильськ — це дуже багатий край. Там береш кусок породи і він виблискує різними кольорами. Все насичено нікелем, міддю, золотом та іншими металами. Природа, подарувавши цьому краю такі багатства, заховала їх за Полярним колом. Тому, щоб добути ці метали, потрібно було навчитись терпіти довгу, холодну зиму.

Павло Коваль: — А ви уявіть собі, як було терпіти холод нам. У бараку, збитому з дощок і утепленому мохом, холод стояв собачий. Нари — на відстані 40 сантиметрів від землі. Тобто — 40 сантиметрів від вічної мерзлоти. Через тоненький матрац холод відчувався і літом, і зимою. Лягали спати спинами один до одного, щоб хоч якось зберегти тепло . І тільки здавалось, що тіло трішки починало зігріватись, як лунала команда «підйом». А через табірний репродуктор вмикали пісню «валенки». Гарна пісня, але для мене вона стала нестерпною. День за днем, роками — одна і та ж пісня. Ми її зненавиділи до такої міри, що навіть зараз я здригаюсь, коли чую «валенки, валенки не подшиты, стареньки». А наші валянки, які повинні були за ніч висохнути, на ранок були мокрими. На вулиці 40 градусів морозу, але потрібно одягатись і йти добувати країні нікель, довбати мерзлоту і вмирати. Двері в бараках відкривались всередину, іноді намітало стільки снігу, що вибиратись доводилось через тунелі, прориті в снігових наметах. А після 12 годин каторжної роботи, коли колона ішла на зону, відбраковувався людський матеріал. Охоронці кричал: «Шире шаг!». Колона починала рухатися швидше. Найбільш знесилених в’язнів, які відставали більш ніж на 6 метрів, охорона починала розстрілювати, оскільки таке відставання трактувалось як спроба втечі. Тому, ми завжди намагались в голові колони ставити розумних хлопців, які на команду «шыре шаг», не реагували і цим рятували життя інших.

Холод був причиною багатьох хвороб. Але не тільки холод убивав людей. Нас годували бурдою, в усіх були шлункові захворювання. Брак вітамінів провокував цингу та інші хвороби. Що говорити про в’язнів, якщо навіть в охорони від цинги випадали зуби.

Яків Герасименко: — Я не хворів на цингу. Але були хлопці, яким не допомагала ні медицина, ні часник, ні посилене харчування. Декого з них через це відправляли на «велику землю». Зимою було важко, але літом, попри суворий клімат, доставляли свіжі овочі. А скільки там було риби! Під горою Шмідта було велике озеро, в яке стікала вода з гарячих джерел. Через те воно довго не замерзало. Коли була потрібна риба, ми кидали в озеро динамітну шашку. Від вибуху спливала величезна кількість риби. Мабуть, цілий грузовик. Ми брали скільки потрібно, а решта через деякий час відходила і йшла собі на глибину.

Весною прилітали дикі гуси. Не знаю, з якого дива вони з теплих країв летять аж до Норильська, адже там вони не гніздяться. Прилітають весною на тиждень, а потім летять на південь, щоб привести потомство.

Павло Коваль: — Пам’ятаю я цих гусей. Пролетять над табором — так, ніби хочуть забрати нас із собою. На душі туга, хочеться з ними додому летіти. Весною після цих гусей були в’язні, які не втримувались і намагались втікати. Ці спроби в основному закінчувалися трагічно. Навіть, якщо вдавалося вирватись із зони, то пробратись до великої землі було майже неможливо. В Норильську, можна було знаходитись тільки, якщо є надійні документи. А пройти через тайгу до залізниці, це тисячі кілометрів. Якщо не з’їдять дикі звірі, то обов’язково донесе місцеве населення.

Було кілька випадків втечі кримінальних злочинців. Добравшись до населеного пункту, вони влаштовували різню. А радянська пропаганда використовували ці факти. До населення доводили інформацію про кожну таку подію. Тому, будь який втікач був для місцевих ворогом. Тунгус за затриманого втікача отримував у винагороду спирт і тютюн.

Яків Герасименко: — У нашому таборі відбував термін один художник, який міг подивитись на людину, а через тиждень портрет намалювати. Він примудрився зробити собі документи і втекти. Ми всі шпаринки через нього обшарили, кругом обшукали. Пропав. Думали, діло з кінцями. Але через півтора року прибуває на зону військовий для перевірки. Показує всі необхідні документи. Наказує вишикувати весь табір. Його зустрічають з оркестром. Перед усіма підходить до начальника охорони і каже: «Ну, все, я вже нажартувався». Виявилось, що це і є той самий в’язень, якого півтора року шукали. Через те, що він повернувся сам, йому навіть додаткового терміну не дали.

Павло Коваль: — За спробу втечі до терміну добавляли три роки. Причому, цей довісок ні під які амністії не підпадав.

Табір охоронявся трьома кордонами. Перший — це внутрішня охорона і стрілки на вишках. Другий — зовнішня охорона або пости за огорожею табору. І третій — це охорона на відстані від табору, яка була замаскована під геологів або під місцевих жителів. Внутрішня охорона — це, в основному, кадрові війська. А на зовнішніх постах були вільнонаймані ВОХри. Коли я працював на БОФ («большая обогатительная фабрика»), то в нас були різні категорії працівників.

Там працювали в’язні, спецпоселенці та вільнонаймані працівники. Спецпоселенці, коли в них закінчувався термін висилки також могли влаштуватись в охорону.

Одного разу ми працювали на будівництві біля нікелевого комбінату, і нас охороняли ВОХри. Один з охоронців, дядько в роках, сидів біля багаття. Коли вогонь почав притухати, каторжанин підійшов підкинути дров. Охоронець, побачивши в’язня, кинув гвинтівку і побіг до нього обніматись. Інші вартові не зрозуміли, в чому справа, і, злякавшись, що це напад, почали стріляти в повітря. Але виявилось, що охоронець у каторжанині впізнав свого сина. У ВОХр чоловік влаштувався після заслання. Листуватись було заборонено, і він втратив зв’язки з родиною. Тому не міг знати, що син був засуджений і етапований до Норильська.

Після цього батька перекинули кудись на інший об’єкт, і я не знаю, чи довелось їм ще зустрітися.

Сталін робив усе можливе, щоб знищити родинні, національні та інші зв’язки. В системі ГУЛАГу особливо проявлялась абсурдність комуністичної ідеології. І цю абсурдність і безперспективність бачили всі, в тому числі табірна адміністрація та охорона. Але система трималась. Державна машина була вибудувана на жорсткій адміністративній вертикалі. І на вершині цієї піраміди стояв Сталін. Після смерті «вождя всіх народів» зміни були невідворотні.

Яків Герасименко: — Між Красноярськом та Дудінкою є місто Ігарка. Там , ще за царської Росії відбував заслання Сталін. Під час навігації з кожного корабля можна було бачити музей і пам’ятник вождю, які побудували на честь цього заслання. В серпні 1953 року, коли я повертався з відрядження в Норильськ, пам’ятник Сталіну вже був зруйнований. А з музею розтягували колоди.

Павло Коваль: — Історія в Радянському Союзі була не наукою, а інструментом влади. Це я відчув на власній шкурі. Ще в школі вчителька примушувала нас брати підручник і викреслювати цілі абзаци. Але, звісно, що дитяча цікавість брала верх і спочатку ми читали викреслені рядки, а тоді все інше. А викреслювали ми інформацію про Троцького, Бухаріна, Скрипника. Як тільки газети повідомляли про нових ворогів народу, ми креслили підручник з історії. Для держави і моя історія була багато раз змінена. Спочатку я був ворогом народу, потім будівельником комунізму і реабілітованим. У табір я попав через те, що разом з іншими товаришами з ОУН боровся за незалежність України від фашизму і більшовизму. Але навіть в незалежній Україні я не відчуваю уваги держави. І тому вважаю, що реальна історія України, ще не написана. А ми до цього часу міркуємо категоріями з покреслених підручників.

Норильське повстання — це також дуже важливий етап в історії України. Саме з того моменту почалось руйнування системи, яке закінчилось розпадом Радянського Союзу.

Яків Герасименко: — Я вважаю, що всієї правди про те, що відбувалось в Норильських таборах вже ніхто і ніколи знати не буде. Ми можемо пригадати тільки те, що бачили і знали. А люди, які знали всю правду, — або давно мертві, або настільки загрузли в чорних справах, що правди від них не почуєш. Нас постійно налаштовували на те, що навкруги вороги, і розголошувати будь-яку інформацію — це злочин. А режим секретності був такий, що навіть інженерні працівники ділилися на три категорії. Інженер №1, інженер №2, інженер №3. І в кожного своє завдання і свій об’єкт. Перед горою Шмідта — секретне будівництво. Над ним на метрів 40 височіє алюмінієва труба. А біля тієї труби, ще десятки труб. Нам казали, що це макаронна фабрика. Ті, хто побував на об’єкті розповідали, що підземна частина цієї фабрики через систему тунелів виходить на іншу сторону гори. Це могла бути макаронна фабрика ?

Павло Коваль: — Яка макаронна фабрика за Полярним колом? Більшість підприємств Норильська — це металургія і все, що з нею пов’язано. А жорсткий режим секретності був на об’єктах, що мали відношення до виробництва зброї. В’язні працювали на будівництві таких об’єктів. Трупи тисяч каторжан до цього часу лежать в тунелях шахт, у могилах, які вони самі собі вирили.

Якби не повстання 1953 року, то в цих могилах було б поховано ще більше людей.

Це був, дійсно, момент істини. Ми за колючим дротом почали відчувати себе ЛЮДЬМИ. Табірне управління називало ці події «волинкою». Повстання тривало кілька місяців. Хоч як охорона намагалась приховати інформацію про те, що відбувалось. Ми знаходили способи зв’язку з іншими таборами і намагались координувати свої дії. Я вже розповідав про те, як ми на великих дерев’яних щитах писали повідомлення на волю. Ставили ці щити так, щоб наші послання могли читати пасажири потягу, яким привозили на роботу працівників заводу №25. Використовували також повітряні змії. Заготовлювали кілька листівок, запускали змія. На дроті біля каркасу прив’язували тліючого ѓнота. Листівку запускали на петлі за вітром. Коли вона доходила до ѓнота, петля перегорала, і листівка летіла далі за вітром. Навпроти нашого табору №25, через дорогу, яка йшла до 25-го заводу, знаходився табір №30. Це той табір, в якому відбував термін Євген Грицак. У нас також була група каторжан, які були організаторами повстання. З тих, кого я пам’ятаю, туди входили Ткаченко Олександр, Бесараб Олександр, Циганков Юрій, Петро Скарлат. Із тридцятим табором ми спілкувались азбукою Морзе, при допомозі світлової сигналізації. Я знав азбуку Морзе і фактично був зв’язковим.

Пройшло вже більше 55 років, тому багато подій того часу важко згадати. І якби була можливість зустрітись з Євгеном Грицяком, я думаю, що пригадалось би ще багато цікавих фактів.

Яків Герасименко: — Потрібно все це згадувати і розповідати молоді, Щоб такі страхіття ніколи не повторились.

Павло Коваль: — Особливо це потрібно зараз. Я дивлюсь, як Україна перетворюється на державу хабарників і злодюг, і розумію, що існує змова представників влади проти свого народу. А така змова завжди закінчується бунтами і смутами. Незалежно від того, яку ідеологію сповідує влада, якщо народ для неї є тільки інструментом («человеческим материалом» чи електоратом), така влада — ворог. Тільки справжні патріоти здатні побудувати нову потужну державу.

Принцип «Розділяй та владарюй» лежав в основі державної влади, яку вибудували більшовики. Тому поділ на своїх та ворогів, ще й до цього часу витає в підсвідомості людей, вихованих радянською пропагандою.

Коли ми з Павлом Назаровичем їхали на зустріч у Демівку, я побоювався, що відвертій розмові зможуть завадити привиди минулого. І я був приємно вражений тим, що незначна напруженість, яка відчувалась на початку розмови поступово зникла. Виявилось, що в наших співрозмовників є багато спільного. Їхні долі сплетені машиною репресій в один клубок. Опинившись, не з власної волі, в останньому колі ГУЛАГУ, кожний з них пройшов свій шлях.

Для одного, це був шлях в’язня, для іншого — шлях конвоїра.

Але спираючись на досвід прожитих років, вони однаково оцінюють ті події і обоє вважають злочином те, що зробив Сталін із громадянами власної держави.

Потиснувши один одному руки майже через півстоліття, вони знищили залишки колючого дроту, по різні боки якого їх розвела система. Але, все ж таки, не змогла вирвати з них людську гідність, толерантність і повагу до інших.

Прощались Павло Коваль і Яків Герасименко, як старі друзі.

Можливо, це і є один із прикладів примирення. Те, що не в силах зробити за допомогою вказівок і циркулярів, відбулось на рівні людського спілкування.