Софт і глянець
Роки два тому я почув утішну новину: компанія Microsoft виготовила україномовну версію свого програмного забезпечення та має намір продавати її в Україні за низькою, «студентською» ціною. Сподіваючись бути першим у черзі за дефіцитом, я не гаючи часу вирушив у солідний soft-магазин. Де замість «Віндоуз» отримав double-розчарування: по-перше, про жодну добродійність найбагатшої людини планети менеджери й не чули, а по-друге, сказали вони, навіть якщо такий продукт і з’явиться на прилавках їхнього магазина, попитом він не користуватиметься.
Історія пригадалася, коли по телевізору я вдосталь намилувався глянцевими журналами, що мокнули під дощем на сходинках Українського дому. ТБ повідомило, що на громадянську страту та ущемлення в правах розкішно видані журнали були осуджені за смертний гріх російськомовності.
Безсумнівно, стовідсотково іншомовні видання (газети, журнали, книжки) та фільми, виступи держслужбовців іноземною мовою, російськомовна вища освіта та все інше дуже безсовісно порушує права українців в їхній власній країні.
Але треба бути поблажливими до бізнесу і розуміти: бізнесмени — люди обмежені, одномірні, прісні та космополітичні. Homo economicus, одним словом. Що журнал «Максим» не видають українською мовою, то в цьому видавець не винен, а «винен» донецький пролетар, який, прийшовши зі зміни, хоче взяти в руку своє, рідне й отримати максимальне задоволення. За що й платить гроші.
Сенс буття бізнесу — прибуток. Триста відсотків його і, як справедливо зазначив свого часу Карл Маркс, немає такого злочину, на який капітал не ризикнув би, хоч би і під острахом шибениці. Якщо врахувати, що за злочин «Закону про мови в Українській РСР» досі ще не лише осики не заготовили, але навіть «ну-ну» пальчиком нікому не показали, то чого ж ви хочете від нашого славного національного капіталу? Вимагати від нього національно свідомої поведінки — все одно що примусити акулу харчуватися духовною їжею.
Розмови про те, щоб зацікавити книжно-медійних капіталістів — чи низьким податком, чи державними субсидіями, чи якимсь іншим профітом, що надається за українізацію їхньої продукції, — тривають так само давно, як і безрезультатно. Бо держава теж виступає таким собі капіталістом інтернаціоналістом йабсолютно не хоче втрачати звичних податкових відсотків і встановлювати собі незвичні витрати. З якого дива, питається?
Замість такого насильства над суттю капіталу треба прослідкувати за його виверткістю та використати отримані знання для стимулювання в потрібному напрямі. Наприклад, у нас у Харкові пасажири метро вже давно звикли до того, що їм просто у вагоні під час руху поїзда пропонують купити глянцеві журнали за ціною «втричі меншою, аніж на лотках міста». Жодного шахрайства. Глянець фірмовий, а ціна справді втричі нижча. Запропоновані журнали мають єдиний недолік: вони за поза-позаминулий місяць. По суті, їм одна дорога — під ніж та на целюлозу. А так і різати не треба, і третина вартості повертається. Тому норма прибутку, отримуваного від такого продажу, — колосальна. Гроші роблять фактично з нічого.
Від глянцю, повертаючись знову до софту, вкажемо на характерну властивість продукту так званої загальної праці, якою є «будь- який винахід, відкриття» (Маркс). Продукт цей не може бути привласнений. Як квартира, машина або сюртук. Він реально, за своєю суттю, належить усім і лише формально (з юридичного погляду) — винахіднику. Пересвідчитися в справедливості цієї філософії може кожен, досить лише оцінити обсяги контрафактної (піратської) продукції на медійному й софт-ринку. Скопіювати комп’ютерну програму, mp3-музику або DVD-фільм може будь-хто; юридична відповідальність лежить на продавці піратської копії, а не на її покупці, а що стосується моральної відповідальності, то моя совість чиста: великий Моцарт, чиїм продуктом безперешкодно користується все людство, помер бідним і похований у загальній могилі, а я повинен переживати, що великий і страшний своїми позовами Білл Гейтс не так скоро, як йому того хотілося б, отримає черговий мільярд?
Але ми можемо домовитися. Нехай Microsoft випустить свій ліцензійний софт українською мовою. Витрати тут мінімальні, можна сказати — нульові. На відміну від паперової індустрії, якщо та зненацька вирішить частину тиражу видати українською, а реалізувати цю частину за «російськомовною» ціною не зможе. У російськомовній Україні Біллу Гейтсу нічого боятися порушення його копірайту: російськомовні пірати такої продукції не копіюватимуть, бо їхні російськомовні покупці її не куплять (див. вище прогноз менеджерів soft-магазина). А україномовне піратство буде безглуздим, якщо дельта між вартістю піратської копії та ліцензійного продукту не буде сьогоднішньою, тобто фантастичною. Пасажири метро та передплатники глянцевих журналів не перетинаються, оскільки існують на різних рівнях...
Так, без жодної участі держави, без жодних різних «повинні» і «заборонити», тільки лише на жаданні капіталу до отримання прибутку можна організувати (і поступово розширювати) сферу застосування та використання української мови.
А там, диви, і до глянцевих журналів справа дійде.
