Сохнуть джерела...
Свідоме життя я віддав охороні природи. Почалося все з річки дитинства — Супою. Гостюючи в рідному Піщаному, щоразу переконувався: річка — дзеркало природи. Де вода, там життя.
Піщане осіло на болоті. У спекотному 1946 році в Бендаровому колодязі відро стало зачерпувати пісок. А в 2005 кадровий меліоратор М. Лівий все літо повторював тривожні слова: село задихається без води, приїдь, допоможи.
Півроку я не давав спокою сільській еліті ідеєю краєзнавчої експедиції від витоку до гирла річки. Для молоді 150 км — лиш забава. Та директор середньої школи кинула афоризмом: «Не до Супою мені — колодязь копаю».
Минуло ще одне гаряче літо. У «Скіфській Одіссеї» Ліни Костенко запам’ятав рядки: «Цвіло латаття. Плавали качки. Звичайна річка, як усі річки». Та ні. 2500 років тому тут утопився грецький негоціант. З під двометрового торфовища добули скелет, уламки дубового човна-однодеревки і 15 бронзових амфор. Глибінь історії села відразу збільшилася втричі. «Одіссея» захопила.
«Але ж бо й справді, щоб таке утнути! — Дніпро пройти, в Супої утонути!.. Ріка тече, історія мовчить». Говорить сам піщанський скарб. «Античний грек, сучасник Геродота» шукав «казковий ліс, урочише Гелію». Поетеса влучає в ціль. «Порожніх слів намножилась лушпа». Та чиста правда: «Тут річок без ліку... У них є все — пшениця, хутро, вовна, і риба, й мед, і добрі води рік...». Автор шукає головного: «Проговорись, історіє німа». Перемагає лірика: «А тут степи, — що неба, що степів». Радість розпирає груди. «Дуби стоять кількасотрічні... Тут праліси. Тут болота і нетрі... Скрізь луги безмежні... Казковий край, небачені терени!».
Мандрівника бентежить передчуття біди, та він духом не падає. «У цій же річці чаплі по коліно. Хіба ж такі в житті я бачив русла?» І далі — вкрай важливе для нас свідчення: ріка Супій «в ліси все більше поверта... живуть же скіфи! Он їм навкруги яких лісів насіяли боги... Мілетський грек в житті не бачив ще таких лісів». І він філософствує: «Немає моря глибшого, ніж час». Грек «не був юрбою» і не квапився (скажу — як ми) із кам’яних «ніколи» в «ніколи». Балада закінчується багатозначно: «Таки той грек до Києва доїхав. Богдан підвівся з кам’яних стремен. Немає грека. І немає скіфів. Тече ріка велика Борисфен».
Наукою слова ми перегнали греків на 25 віків. А совістю, мораллю? Ними мої земляки не обтяжуються. Тому барометр здоров’я природи падає критично. Немає рік, боліт, лугів, лісів. Нас не тягне в експедицію, турпохід, навіть у музей, бібліотеку. До лісу йдемо з пилкою та рушницею, на річку — з сіткою, електровудкою та динамітом. Нам мало вже й мільярда пром-, прод- і культтоварів. Чи варта буде доброго слова пам’ять про нас?
