Сосниця чекає свого вірного сина

Чарівністю осінніх квітів у яблуневому саду, окрасою кленової алеї та золотоверхих берізок навколо тину, ніжним запахом лісів, що доноситься легеньким вітерцем із-за Десни, зустрічає Довженківська садиба свого господаря. Чекає, що ось-ось через піввіку після того, як полишив земне життя, він прилине додому, де так свято шанують його та люблять.

«Земле рідна, прийми мене хоч мертвого...» Якими ж ще заповітнішими словами можна виразити свою любов до рідної землі, до рідного краю, як написав у своїх записниках геній світового кіномистецтва О. Довженко. В них — біль серця, крик душі та веління для тих, хто живий — виконати його останнє побажання!

«Благословенна будь, моя многостраждальна земле! Щасти тобі, доле! Дай розуму та сумління керівникам твоїм. Благословенний будь, народе мій ласкавий, добрий! Будь сильний, терпеливий.

Пом’яни мене, мученика. Не презри моїх сліз, коли плакав я над твоєю долею в страшні часи німецької неволі. І коли топтатимуть перед тобою ім’я моє мале, якщо це буде треба нащось нечистим злим людям, не одкинь мене і дай мені вмерти на своїй землі, що дала мені хліб і серце, любов і звичаї твої, і радість творчості, і труд, і велику печаль, і страждання».

«Господи, допоможи мені!»

Як наказ, як благоговійний заповіт звучать і сьогодні його многостраждальні зажиттєві звернення до керівників і друзів: «Якщо ж... умру отут од печалі в тяжкій самотності, я прошу Вас тільки про одне — хай візьмуть тоді з моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині моїй...».

Не виконані ні заповіт, ні останні побажання неперевершеного майстра кіно та художника слова. Не зреагували ні в Москві, ні в Києві, де відмовили в задоволенні прохання родини прийняти у лоно української землі священне тіло Великої Людини в той день, коли вже перестало битися її полум’яне серце.

Так ось вже 50 років покоїться прах Олександра Петровича Довженка на Новодівичому кладовищі в Москві, де, ніби передчуваючи свою трагічну післяжиттєву долю, він писав: «Лежу з розторганим серцем у лісі під Москвою. Землю снігом замітає...»

Громадськість Сосниччини неодноразово в дні відзначення ювілеїв порушувала питання про перенесення праху Олександра Петровича на рідну землю. Але все, всупереч волі кіномитця та побажанням його земляків, залишалося без змін.

Нарешті Президент України подав дію, що Олександр Петрович буде перепохований на рідній землі. У Сосниці був створений районний оргкомітет по виконанню доручення Президента щодо вивчення громадської думки стосовно Довженкового заповіту та підготовці до 50-річчя пам’яті О.П. Довженка на чолі з депутатом, головою районної ради Василем Євгеновичем Волошком. Навіть священнослужителі різних релігійних конфесій одностайно підтримали ініціативу перепоховання праху Довженка.

Оргкомітет вирішив провести в Сосниці зустріч земляків — видатних людей нашого краю, присвячену визначній події. З цією метою були написані в усі кінці листи, а мене як журналіста, яка багато писала про Олександра Довженка, добре знала та була знайома з його небожами — Олександром і Тарасом Дудками, делеговано в Москву, щоб особисто вручити запрошення їм та члену Міжнародної спілки журналістів — Юрію Білику, полковнику медичної служби Костянтину Драгунцову, голові Чернігівського земляцтва в Росії Федору Яроцькому, працівниці Українського центру Христі Кашубі та іншим нашим знаменитостям, які знайшли можливість приїхати в Сосницю та виступити з промовами в будинку культури на великому зібранні, де було близько півтисячі сосничан та гостей.

Нещодавно надійшов лист від племінника Довженка — академіка Російської академії медичних наук Тараса Миколайовича Дудки, який просить передати особисто його звернення до Президента України В.А. Ющенка, з підтвердженням висловленого під час зустрічі в Сосниці його неухильного бажання перенести прах рідного Олександра Петровича тільки в Сосницю. Щоб душа його упокоїлася, що прах лежить на рідній сосницькій землі, у місці світлому, спокійному, «де нема ні печалі, ні воздихання», «де праведники упокоюються та життя безкінечне».

Земляк, однофамілець, а, можливо, і далекий родич Президента: «Шановна Наталіє Федорівно!.. Ви питаєте мою думку про перепоховання праху Олександра Довженка в Сосницю. Це думка справжніх патріотів», — бажання поставити свій підпис під зверненням до Президента висловив і заслужений діяч культури та мистецтв, лауреат премій, відомий український поет — Олекса Якович Ющенко.

Разом з іншим листом Олекса Якович надіслав свій новий вірш «Хаті вклоняюсь Довженковій» та вирізку з газети «Слово просвіти» статті «Чи повернеться Довженко в Україну?» У ній є такі рядки: «Довженко через століття повторив долю Тараса Шевченка... щоправда, якщо Шевченка уже в рік його смерті було перепоховано в Україні, то прах Довженка досі покоїться в Москві...». І далі: «Де перепоховати класика української літератури і кіно?.. Знову ж, за аналогією з Шевченком, найкращим місцем упокоєння мала б бути його рідна Сосниця на Чернігівщині, невеличке містечко, неподалік від зачарованої Десни, оспіваної митцем. Саме тут заповідав його поховати і сам Довженко.

І, на жаль, останню волю покійного не було виконано».

А найкраще визначив місце свого перебування сам Довженко у листі до матері та сестри: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше сосницьке життя, ще коли я був маленьким, у вас і щасливим... Чомусь я часто, якщо не щодня, згадую Сосницю і про Вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Мені Сосниця навіть уві сні сниться... Часом мені важко згадувати про Київ, з яким зв’язано в моєму житті так багато нещастя».

Про свою любов до Сосниці він писав у листах до Юрія Смолича: «Юро, коли я приїду, повези мене кудись на Десну... Похожу босий по її чистих незайманих висипах, поп’ю її рідної м’якої води, поплачу, подобрішаю».

Він душею вболівав за сосничан, які «знали труд, мир, щедрість і добро».

У листі до О.М. Підсухи вже 1956 року писав: «Дуже дорожу хорошими вістями з далекої Десни... Виглядаю човнів з далекого краю, і, друже мій, часом темніє в очах і жаль мене бере...»

Є і такі слова: «Часом дивлячись у вікно, переношуся думкою на Україну, на Десну, та й пливу човном-дубом поміж берегами та поміж лозами і осокорами, і небо наче всміхається мені з далекої невозвратної давнини».

Про свою безмежну любов до рідної Десни, до Сосниці він писав у листах до Ю. Тимошенка, до Л.М. Чернявського, до В.В. Вишневського, щирі рядки і безмежні слова любові висловив у безсмертних «Щоденниках».

25 листопада минає 50 років після смерті Олександра Довженка. Чи можемо ми — Довженківські земляки, українці, не поставитися з повагою до пам’яті геніальної людини?!

Остаточним вирішенням цього питання стало звернення В. Ющенка до президента Росії В. Путіна з проханням позитивного вирішення даного питання: «...напередодні відзначення у цьому році 50 – річчя від дня його смерті, наш людський обов’язок вбачається в тому, щоб виконати останню волю О.П. Довженка та перепоховати його прах у рідній землі».

Прийняті відповідні рішення з приводу перепоховання праху О.П. Довженка Сосницькими районною і селищною радами. Після обговорення даного питання на сесії Чернігівської обласної ради, звернення до В. Ющенка було підписане і гостями з Києва: головою Департаменту українського кіно Ганною Павлівною Чміль, прес-секретарем кіностудії ім. О.П. Довженка Оленою Дмитрівною Возгоменчук, головою оргкомітету кінофестивалю Юрієм Пилипцем, письменником, журналістом, кінокритиком, лауреатом Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, заслуженим діячем України Миколою Архиповичем Шудрею, письменником, лауреатом премій ім. Котляревського, Леся Курбаса Миколою Гнатовичем Лабінським, керівником проектів Національної ради молодіжних організацій Мариною Канавець. Родичі кінорежисера, внук його рідного дядька Самійла — Леонід Павлович Довженко із своєю дружиною Євдокією Костянтинівною та донькою Іриною, двоюрідні племінники О.П. Довженка Іван Іванович Запорожець та Віктор Іванович Запорожець, родичі Довженки — Володимир і Леонід з сім’ями, Олена Василівна Коленко разом з усіма в прийнятому на цих урочистостях зверненні записали: « До 25 листопада залишилося небагато часу. Виконання заповіту О.П. Довженка — поховати на рідній землі — отже, перенесення його праху з Москви в його рідну Сосницю до цієї дати — буде йому найвищою посмертною нагородою від Президента України та всього українського народу».