Спеціалістичне<SUP>1</SUP> спецеїдство<SUP>2</SUP>

Сьогодні п’єм вино, а завтра п’єм баланду. Хіба не все одно, яку хвалити банду.

Все одно. І все одно, якщо хвалити банду. І не все одно, коли суспільство починає доростати до рівня тих людей, яких ще нещодавно не сприймало, витискувало за межі суспільного життя в резервації, психлікарні, вигнання, виселення, тюрми. І все одно, якщо щоразу нова банда починає паразитувати на іменах нещодавніх вигнанців. І все одно, якою вулицею йтиме та банда — вулицею Якова Свердлова чи вулицею Василя Стуса.

Вулиця Свердлова в нашому сірому місті пряма й широка, заасфальтована вже років зо двадцять п’ять у тих місцях, де ще нещодавно проживало високе міське начальство, і викладена свіжим асфальтом побіля брами міського базару, де — як під райською брамою — віднедавна проживає в ошатних особнячках уся наша нинішня духовна знать; і вщент занедбана там, де живе люд простий. Вулиця Василя Стуса... Нею не підеш рядами, це й не вулиця — і не тому, що її ще немає на мапі міста, а тому, що це ще невидима стежка для однієї душі. І все одно мені, все одно, що ходить моє тіло щоразу вулицею Якова Свердлова чи ще якогось пса-орденоносця, аби душа знала про існування Стежки Василя Стуса.

І не все одно, коли прекрасна студентка Донецького університету, ще мала дитина, запитує у відомого редактора: «А що Василь Стус зробив для моєї спеціальності?» То вона запитує саме ось таке, а не інше: «А що я буду з цього мати?». І хочеться одразу відповісти жорстко: «Все й нічого, бо щось і нічого ти вже маєш: що ще можна про це розповісти? Будь здоровим дитятком, рости.» Відповісти таким чином, щоб одразу припинити будь-яке подальше спілкування з таким «запитальником».

Але короткі відповіді малим дітям необхідно розтлумачувати хоч би заради того, щоб не тлумили ні тебе, ні твоїх нащадків у підворіттях ті ж таки малі діти, коли підростуть; розтлумачувати прямою мовою, в кам’яного лоба, хоча би для того, щоб вони навчилися, — хоча би заради задоволення — вирізняти й читати справжню літературу.

Абсолютно впевнений, що Василь Стус нічого не зробив і не робив для спеціальності, яка приноситиме конкретні статки. Спеціальність справжнього мислителя ніколи не приносить статків. Спеціальність літератора приносить статки, якщо такий літератор пише лишень те, що від нього хочуть почути. Запросто було в часи панування однієї ідеології, запустивши замість паровоза, вірш про керівну й спрямовуючу силу чергової кермуючої та годуючої банди, затесатися п’ятим-десятим у поетичну збірку. А чи робив це Василь Стус? Ні. Нині збірочка про себе, красивих і розумних, робиться ще простіше. Наприклад, група поетизуючих адміністраторів і народних депутатів усіх можливих рівнів за гроші місцевого бюджету видає збірку під умовною назвою «Літературна Ен-щи-на», у якій замість паровоза — тягловою силою — може бути ще не вивчений і великий майстер соціальної сатири Степан Руданський з кількома загальновідомими віршами, а причіпними вагонами будуть усі ті, кому там за рангами й потрібно було би бути. Ні, такі збірки видаються не заради розвідки про справжніх забутих суспільством майстрів поезії, таких, як нині покійний і забутий мій щиросердний земляк і поет-тичинівець Павло Кушнір. А робляться ці збірочки коштом у сорок гривень тільки-но заради вдоволення егоїстичних поривань пишучих про свою страшну любов містечкових псевдопоетів усіх рангів із усіх адміністрацій.

Зовсім інше було у Василя Стуса. Він просто-напросто не був «продажним автором»; не був рабом спеціальності — не був рабом і по життю; і в тюрмі рабом не був. А тексти його ємкістю своєю та напругою випереджують розвій середньостатистичного інтелекту. Думаю, що тексти В. Стуса необхідно вивчати в умовах тиші, душевного спокою, щоб не хвилюватися; у стані абсолютної концентрації на кожному прочитаному складі. Саме так читаючи, можна досягнути рівня абсолютного читача. Саме так необхідно читати й Святе Письмо, й «Кобзар», й Миколу Гоголя, й Олеся Бердника, й Миколу Руденка, й інших ще нині проживаючих в Україні письменників, щоб хоча би відчути, — а якби було гарно, щоб і зрозуміти чому! — що за первинним текстом, начебто навмисне затертим, ховається текст інший, справжній, не прописаний пером, заради змісту якого й писався видимий й сліпому оку й глухому вуху текст.

Колись у Миколи Гоголя вирвалося про молодого Тараса Шевченка: « ...багато дьогтю...». А й дійсно, багато, але добре, що багато, коли зрозуміти, що мова йде не про дьоготь на чоботах, смалець на комірці вишиванки, а про дьоготь, що шкварчить у занадто розгорілому світильнику. Бо Микола Гоголь — прямий нащадок багатих українських поміщиків, — застерігаючи ще молодого поета від неминучих гонінь, ще мав удосталь часу, щоби писати, біжучи текстом вогнем чистим і тихим — без шкварчання, — щоби сміятися з дурисвітів усіх національностей не тільки текстами, а й заголовками-палімпсестами3:

1. «Ніч перед Різдвом» (читається, як Пітьма перед Світлом);

2. «Пропала грамота» (читай: Втратили знання);

3. «Вечір напередодні Івана Купала» (Сутінки опісля дня літнього сонцестояння);

4. Портрет-2 мінус Портрет-1 дорівнює: сиди і вчитуйся у різницю, і нічого з того не будеш мати, доки сам не станеш тією мізерною різницею, що народжує справжніх письменників;

5. «Ревізор» — сама назва не коментується й не перекладається: і в пеклі ангел ревізором буде;

6. «Мертві душі» — мертві душі торгують Живими душами;

7. «Страшна помста» — ой, і циклічна, ой, і страшна!.. За що? — Спробуйте вгадати самотужки.

А Тарас Шевченко — син кріпаків — не мав часу на виписування художніх притч, і умови життя його були іншими, щоб вимальовувати текст, ховаючись — і від цензури теж — за довжелезним художнім прозовим текстом. І не хотів так писати, хоч і міг заробляти на проживання малярством. І не сховався, бо репресували й милували в той час — як і завжди — царі та псарі. А просвічував пітьму невігластва віршем, піснею, думою, простою мовою, щоб краще запам’ятовувалося простому неписьменному люду.

А можна не читати й «Кобзар» полум’яного Тараса Шевченка, можна не читати й Василя Стуса, якщо від такого читання страждає душа. Але не можна так не жити, не можна жити мертвяком ненародженим, безсердечним, щоб ніколи не набратися досвіду, щоб ніколи не зрозуміти, що поезія й життя Василя Стуса — це не лампадка, яку не ставлять під ліжко, а пальник душі, в якому згоряє висококалорійна духовна плазма: і гріє, і обпікає необережних.

* Не будь рабом людей! — Застерігає апостол Павло. І не був рабом людей Василь Стус!

* Не будь рабом ідей!4 — Застерігає пророк Мойсей у своїй першій заповіді. Не був?

Якщо й був рабом ідеї Василь Стус, то рабом писання високохудожніх віршованих текстів заради майбутнього своєї країни, своїх вільних нащадків, заради вільного — не рабського — майбутнього яких і горів. І все це робив в умовах, коли без компартійного чи комсомольського квитка й компартійного опікунства не те що збірки вільних текстів не опублікуєш, не те що інженером не станеш, а й слова не вимовиш. І тоді, й нині — «яка вселенська глухота. Де не ступнеш і вже чорта. Ти хворе, слово, тяжко хворе ти... Пахтять кульбаби золоті меди... А ми коткі, як валуни віків.5» Ні, не ми, а ви — не все одно, бо валун Василя Стуса, руйнуючись, вже викотив свою стежку на неосяжну сяйну вершину.

А ви ще, високошановні панове інтелектуали, ходите чужинськими вулицями й чужими стежками й хочете, щоб нинішні донецькі реєстрові регіональні козачки, спеціалістичні спецеїди високих ѓатунків, що донині торгують антрацитом, експлуатуючи працю душ живих, — схилили свої капустяні голови, щоб вшанувати пам’ять про вільного козака Василя Стуса?

1 Надмірне захоплення спеціалізацією. Словник Ушакова.

2 Вороже відношення до безпартійних спеціалістів як результат нерозуміння політики комуністичної партії по відношенню до інтелігенції. Словник Ушакова.

3 Текст написаний поверх тексту.

4 Не сотвори собі кумира ні з чого.

5 З ПАЛІМПСЕСТІВ В.Стуса.

Доброго дня!

Спочатку, хочу висловити вдячність редакції газети «День» за ініціативу з організації підтримки щодо надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса.

Коротко про причини, чому я поставив свій підпис.

Хоча я народився в США, у 1997 році я прийняв українське громадянство тому, що я відчуваю зв’язок із своїм народом, з цією землею, з історією та долею України. Як же мені тоді не відчувати зв’язок — разом із почуттям величезної, безмежної вдячності — з таким славетним сином українського народу, як Василем Стусом? Який не тільки віддав своє власне життя на альтар свободи свого народу, але ще й передвіщував свою пожертву? Я підписався тому, що ми повинні прагнути бути гідними нащадками великого поета Василя Стуса.

З повагою Іван ЛОЗОВИЙ

«Не в пошані у нас Василі...»

Нещодавно до редакції «Дня» надіслав власні вірші київський... охоронець. Василь Мошуренко почергово охороняє, за його власним висловом, діточок в одній з гімназій Києва та автомобілі. Хоча професія ця — не є покликанням його життя. Насправді понад двадцять років Василь Мошуренко працював директором Великочечеліївської школи Новгородківського району, що на Кіровоградщині. Там діточок не охороняв, а вчив. Але ж, каже, недовподоби комусь став він на цій посаді. Вирішили його замінити. Не погодився — почалася судова тяганина. Один суд на посаді поновлював, інший звільняв. Зараз, «сидячи в охоронній будці», чекає відповіді зі Страсбурга — рішення Європейського Суду. І багато пише. Готує до друку свою першу книжку — збірку поезій і новел, яка вийде в травні. Хоча переконаний, якби не обставини, їх мало би бути вже не менше дев’яти. Один із віршів Василя МОШУРЕНКА публікуємо на шпальтах «Дня». Почитайте!

Не в пошАні у нас ВасилІ...

Чи томУ, що простІ —
як... вІрність!?
Як чужІ — на своїй землІ —
їх розтЕрзані дУші і вІргі!!
Щоб п о м І т и л и —
треба зійтИ
в і н ш и й світ,
де весЕлий... спОкій...
Зоре Ясна! ЗігрІй! ОсвітИ(!)
шлях тернИстий —
душІ кароОкій!
Не в пошАні у нас ВасилІ,
доки з іншими —
пОруч живУть...
доки хОдять —
по грІшній землІ...
доки дрУзі... не однесУть —
в райський світ,
де н і ч О г о нетреба...
де з а в ж д И —
синє-синє небо....
Не в пошАні у нас ВасилІ!
А ТарАси?! А ГрИгори?!
Ліни...
Як чужі — на своїй землІ(!):
мають Д І М,
а живуть у...сІнях!
...бо в пошАні у н а с холуЇ...