Стомлені білбордами

Минулого тижня в обласному центрі Волині відбулася не зовсім звичайна подія. У присутності дуже великої кількості журналістів, які, вірогідно, у багатьох потенційних учасників і відбили бажання брати в ній участь, декілька чиновників все ж спробували пройтися вулицями Луцька... із зав’язаними очима. На очі їм пов’язали чорну пов’язку, в руки дали білого ціпка та чоловіка у супровід, насправді, а не заіграшки незрячого. В акції, якою громадська організація «Генерація успішної дії» відзначала День незрячих, наважилися взяти участь лише чиновники, робота яких безпосередньо пов’язана з вирішенням проблем соціально незахищених людей. Це заступник голови Волинської облдержадміністрації Олександр Курилюк та директор департаменту соціальної політики Луцької міської ради Петро Верзун. І хоча дехто іронічно називав цей своєрідний квест «клоунадою», проте такі «ходіння у народ», як свідчать і самі чиновники, тільки додають їм авторитету. Недарма й у передвиборній вакханалії білбордів, які нині з особливою нахабністю і винахідливістю заповнили простір Волині, саме народний фактор відіграє вирішальну роль.

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, ведучий політичних новин на FM-радіостанції «Луцьк»:

— На Волині вибори до місцевих рад за своєю напругою і пристрастями не поступаються останнім президентським. Інтрига в тому, що результати заздалегідь не передбачити. Тому білбордовий пресинг просто тотальний, а місцева преса переповнена проплаченими передвиборними агітками. Проте радує, що лучани, як свідчить мій багаторічний досвід спілкування з різноманітними людьми, все ж не дуже піддаються цьому передвиборному психозу і, судячи з їхніх настроїв, робитимуть самостійний вибір, не піддаючись знову на обман і відверту брехню. Їх уже так просто не купиш на дешевий популізм. Приємно здивувала днями неординарна ситуація. Я мав читати лекцію у корпусі Волинського національного університету, в аудиторії, яка вікнами виходить на приміщення школи №9. Ще не почав говорити, коли на подвір’ї школи залунав гімн України, яким заклад починає свій робочий день. Усі мої студенти дружно встали і не сідали, доки гімн не відлунав. Так само був приємно навіть шокований, коли студенти нашого історичного факультету без підказки старших самі почали збирати кошти на лікування важкохворої одногрупниці, відкрили у банку рахунок.

Розчарувало і засмутило інтерв’ю із Сергієм Тігіпком, яке я брав за дорученням обласного держтелерадіокомітету. Нова влада, новий президент будуватимуть свою вертикаль влади і не панькатимуться з опозицією, ба навіть своїми сателітами. Тігіпко розказав, як його «Сильна Україна» не була зареєстрована для участі у виборах до Луганської обласної ради.

Вражає, що учасники передвиборної гонки витрачають мільярди коштів на агітки у пресі, на «біг-морди», але жодна політична сила, жоден олігарх не відгукнеться на біду простої людини. Їхні пріоритети не зміняться і після виборів, і це не радує.

Володимир РОВІНСЬКИЙ, благочинний храмів Ковеля, голова інформаційного відділу Володимир-Волинської єпархії УПЦ:

— Словосполучення «церковна журналістика» ще й сьогодні у багатьох викликає подив на тлі звичних «церковні дзвони», «церковні бабусі» та «церковні обряди». Однак, саме їх — церковних журналістів — об’єднали цими днями масштабні форуми, котрі відбулися в Києві та Москві. З приємністю зазначу, що учасником обох випало бути і мені. Журналісти вже не вперше збираються на фестиваль ЗМІ православних. Цього року фестиваль, що проходив у Києві, вийшов за рамки церковної огорожі. На захід було запрошено журналістів світських ЗМІ як столиці, так і периферії. Митрополит Володимир, глава Української православної церкви, у вітальному слові визначив ключове: «Нам необхідно навчитися чути і розуміти одне одного. Нам є чому одне в одного повчитися і над чим порозмірковувати». Дійшли спільної думки, що сьогодні важливо подолати стереотипи на кшталт того, що церква — це «куполи, свічки та бабусі», а священики — «дуже суворі люди, до яких важко звернутися». А ще церква має навчитися відповідати навіть на незручні питання: для самої церкви це буде краще, ніж замовчувати проблеми.

В цьому ж контексті працював і Міжнародний фестиваль православних журналістів «Віра і Слово», що проходив пізніше у Москві. Тут було визначено концептуально нове завдання: церква у своїй інформаційній діяльності не повинна далі займати лише реагуючу позицію, православні журналісти мають навчитися формувати порядок денний. Під час тривалої бесіди з учасниками фестивалю святійший патріарх Кирило закликав православних журналістів проявити вдумливу відповідальність про збереження культурної традиції народу. Численні тренінги та майстер-класи, круглі столи тільки ствердили у думці, що хоч би яким просторим та професійним не ставало з часом інформаційне поле церкви, в центрі його завжди залишатиметься Христос та Євангеліє. А тому православний журналіст не повинен зачинятися за обкладинками винятково церковних видань, а поспішати за покликом своєї віри вдаватися до кожної нагоди промовити слово, котре спонукає до діла.

Щиро бажаю собі і читачам чудового «Дня», аби віра наша була рушійною у слові та ділі.

Леся ШВАБ, доцент, викладач кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Волинського національного університету імені Лесі Українки:

— Радують речі буденні, навіть абстракті: ясні осінні дні, гарна відповідь студента на моїй парі, добрі оцінки, які принесли мої діти зі школи, видужання дочки колеги, яка важко хворіла, дівчина, котра поступилася у маршрутці місцем ще не зовсім літній людині. Засмучують: Україна і українці, президенти, закони, політика, вибори, політична реклама, білборди з обличчями таких юних «політиків», у політичну кар’єру яких не хочеться вірити. Засмучує телебачення, котре примітивними російськими серіалами відбило охоту дивитися його взагалі, тож і не роблю цього уже років із п’ять. І радує, і засмучує спілкування з жінкою, котра мусила б бути почесним громадянином Луцька, а насправді усе своє довге життя — 17 листопада їй виповниться аж 97! — мешкає у старенькій квартирі. Це Ірина Левчанівська, донька волинської сенаторки часів панської Польщі Олени Левчанівської, яка захищала інтереси українців. З пані Іриною я познайомилася 12 років тому, вивчаючи архіви — її і її матері. Це самотня жінка, яка потребує щоденної опіки. Усі мої звернення у відповідні служби закінчувалися тим, що їй приносили благодійний обід, після якого вона мала проблеми, з яких я її виводила. Перевезти у дім престарілих насильно її не можна, та й це, врешті, право людини — доживати віку у тих стінах, в яких вона бажає. Можливо, такі клопоти мені дає Господь, який наче контролює, чи не схиблю у своїх вчинках, у своїй опіці. Проте радості, так би мовити, соціальної останнім часом не відчуваю, є лише радість індивідуальна.

Віталій ПАХОЛЬЧУК, директор Волинського інституту агропромислового виробництва:

— Великий врожай картоплі, який нині начебто переживає Волинь, насправді не радує. Адже високого врожаю нема, а є лише високі ціни на цю продукцію. І добре, що селяни хоча б раз на багато років отримають належну віддяку за свою каторжну працю. Але для покупця ці високі ціни часом є непідйомними. Якщо держава не займеться на своєму рівні картоплярством, ми ніколи не піднімемо цю галузь, яка б могла давати країні вагомі валютні прибутки, людям — робочі місця, споживачам — якісну продукцію. Бо це нонсенс, коли наші бізнесмени везуть картоплю з Єгипту, а ми навіть волинською бульбою могли б нагодувати дві Африки, якби хоча б хтось із олігархів зайнявся цим бізнесом... Проте картопля — культура затратна, її треба уміти зберігати (якщо, звичайно, вона вирощена без хімії). Ось про це повинні думати численні партії. Пригадую, коли відомий педагог Макаренко прийняв колонію у Куряжі, то був шокований, що на 60 вихованців було аж 80 вихователів. Він сказав, що така кількість начальників розвалить будь-яку установу. Так само численні партії, які, наче гриби, з’являються в Україні напередодні виборів, розвалять будь-яку державу.